Нью-Йоркський центр, на відміну від інших фінансових центрів, був і залишається іноземним ринком капіталу, ринком іноземних кредитів. Він є головним джерелом євродоларів. Основна маса євродоларів і євровалютної складової цього центра перекидається через Торонто (Канада) і фінансові центри Карибського басейну (Багамські і Кайманові острова). На Нью-Йорк приходиться 16% від загального обсягу міжнародних валютних операцій [11, c.342].

В останні десятиліття неухильно підвищується роль Токіо як міжнародного фінансового центра, хоча його повноцінному твердженню в цій якості перешкоджає строгий контроль і регламентація міжнародних валютно-фінансових операцій у Японії.

У 70-і-80-і рр. у міжнародних валютно-кредитних відносинах істотно зросла роль світових фінансових центрів, розташованих у країнах, що розвиваються. Вони виникли переважно на основі росту там власних національних ринків капіталів чи на базі пільгового податкового і валютного режиму в так званих "офшорних" центрах і зонах. Останні є важливою складовою частиною ринків євровалют, через них здійснюється великий обсяг кредитно-банківських розрахунків і перекладів. Пануюче положення в нових фінансових центрах займають банки західних країн, особливо США [15, c.25].

Найбільший район міжнародних кредитних операцій у країнах, що розвиваються - зона Карибського басейну. Безперечне лідерство тут належить Багамам; інші великі міжнародні фінансові центри - Кайманові острови, Панама, о. Кюрасао (Нідерландські Антіли). До центрів цього регіону відносять і розташовані в Атлантиці Бермуди.

Два найбільших міжнародних фінансових центри в Південно-Східній і Східній Азії (не вважаючи Токіо) - Сінгапур і Сянган (Гонконг). Активно формуються нові - в Аомині (Макао) і на Тайвані [11].

На Близькому Сході нові міжнародні фінансові центри - Бахрейн (найважливіший і найбільш динамічний у регіоні), Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Кувейт. Їхнє утворення почалося після стрибка цін на нафту в 1973 р.

Основа світового ринку позичкових капіталів - так називаний ринок євровалют (євроринок). Він виник наприкінці 50-х рр., спочатку як євродоларовий ринок. США ввели в 1957-1958 р. ряд обмежень на експорт капіталу, так що американський ринок на довгий час виявився закритим для іноземних позичальників. У відповідь банки США розширили свою філіальну мережу за рубежем, особливо в Західній Європі. Стали здійснювати операції в доларах і банки ряду європейських країн . Долари США, переведені на рахунки в банки за межами цієї країни і використовувані для кредитних операцій у всіх країнах, одержали назв євродоларів. Після створення в Нью-Йорку в 1981 р. вільної банківської зони в географію євроринку був включений і ринок позичкових капіталів США. Поступово євродоларовий ринок трансформувався в євровалютний . Крім доларових на ньому відбуваються також операції з євромарками, євроєнами, єврошвейцарськими франками, єврофранцузькими франками й іншими валютами. Варто мати на увазі, що євровалютами називаються платіжні засоби, що обертаються не тільки в Західній Європі, але і за її межами. Хоча долари, використовувані для операцій на валютних ринках Азії, часто називають також азіатськими доларами (азіатолларами). Євровалюти належать іноземцям і знаходяться у формі записів на рахунках в іноземних банках.

Ринок євровалют залучає відсутністю контролю з боку національних урядів, більш прийнятними, у порівнянні з національними ринками капіталів, процентними ставками, можливістю для комерційних банків, фірм і інших організацій одержати на цьому ринку кредит у доларах, не звертаючи безпосередньо в США. Тому євроринок розвивається винятково високими темпами - у 1979 р. його загальний обсяг досяг 1 трлн. дoл., а на початку 90-х рр. - приблизно 4,5 трлн. [14, c.112] Найбільш розповсюдженим видом кредитування є так називані синдиковані єврокредити, тобто кредити, надані позичальнику не одним, а групою (синдикатом) банків. Більш скромне місце займають єврооблігації (євробонди).

Відносини між ведучими МФЦ сполучать елементи співробітництва з жорсткою конкурентною боротьбою, і співвідношення сил між ними постійно міняється. Так, наприкінці 80-х років здавалося, що Японія зможе похитнути позиції США у світовому господарстві. На її частку приходилося 40% капіталізації світових фондових ринків, а на частку США - 30%. Однак наприкінці 90-х років частка США зросла до 50%, а Японії - знизилася до 10%. У XXІ в. положення знову стало змінюватися в зв'язку з нерівномірним падінням курсу акцій на фондових біржах. Аналогічно мінялося співвідношення сил Токіо і Нью-Йорка в області надання міжнародних позик і ін (Див. Табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Обсягу щоденних операцій основних світових фінансових центрів, млрд. дол*.

Фінансові

центри | 1979 | 1980 | 1983 | 1984 | 1986 | 1999 | 2002

Н”ю - Йорк | 17 | 18 | 26 | 35 | 50 | 130 | 192

Лондон | 25 | 50 | 49 | 90 | 187 | 303

Токіо | 2 | 6,7 | 28 | 8 | 48 | 115 | 128

Адаптовано згідно: Міжнародні фінанси: Підруч. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл. / О.І. Рогач, А.С. Філіпенко, Т.С. Шемет, Н.Д. Амалян, С.Я. Боринець, Б.А. Бузинар, А.В. Буквич, І.В. Бураковський, Г.Б. Бурляй, В.А. Вергун. — К.: Либідь, 2003. — 784 с.; NYSE FACT Book 2002. – http:// www.nyse.com/about/factbook.html

Зростає роль долара як ведучої міжнародної валюти, що опосередковує основну частину світової торгівлі і найважливіші валютні резерви. Розгортаються в 2001 р. кризові