Вже в 70-і рр. між фінансовими центрами початку складатися спеціалізація по видах міжнародної кредитної діяльності. Так, у рамках Західної Європи Лондон відомий насамперед ринками євровалютних операцій, фондових цінностей, золота, ф'ючерсних угод. Цюріх виконує роль ринку золота і міжнародних капіталів. Люксембург виділяється своєю фондовою біржею і як центр довгострокових позик. Сінгапур відіграє роль фондового акумулятора регіону, Гонконг - центра міжнародного синдикованого кредитування. У Нью-Йорку знаходяться штаб-квартири більшості інвестиційних банків, що займаються операціями злиття і поглинання [11, 14].

Ряд фінансових центрів спеціалізуються на визначених напрямках фінансової діяльності. Так, на Чикаго тривалий період приходилося більш 1/2 світового ринку ф'ючерсних угод, а також торгівлі деякими похідними фінансовими інструментами (derіvаtіves). В останні роки за лідируючі позиції в цих сферах з Чикаго почав конкурувати Франкфурт-на-Майне. Важливу роль у діяльності МФЦ грають біржі (валютні, фондові, товарні). Значимість валютних бірж підвищилася після скасування валютних обмежень, і в останні роки їх сукупний щоденний оборот складав близько 2 трлн. доларів і перевершував оборот фондових і інших бірж. На валютних біржах функціонують брокерські фірми і фонди хеджирування (на них оперують відомі фінансисти Дж. Сорос, Дж. Робертсон, М. Штейнхарт, П. Джоунс, Дж. Генрі) [12, 15]. Акумулюючи, у тому числі за допомогою короткострокових кредитів, десятки мільярдів доларів, вони неодноразово проводили великомасштабні спекулятивні операції, "обвалюючи" валюту якої-небудь країни й одержуючи десятки і навіть сотню мільйонів доларів прибутку.

В останні роки загострилася боротьба між Лондоном, Франкфуртом, Цюріхом, Парижем і поруч інших західноєвропейських міст за лідерство в системі європейських фінансів, що формується. Так, Лондон нагромадив за кілька сторіч різнобічний досвід, має кадри висококваліфікованих фахівців, розвиті, давно налагоджені міжнародні зв'язки, а також гнучку й ефективну систему державного регулювання фінансової сфери. Цими ж перевагами в порівнянні з іншими конкурентами багато в чому володіє Цюріх. На Лондон і Цюріх приходиться більш 1/2 капіталізації фондових ринків Європи. Франкфурт-на-Майне робить ставку на новітні технології, вигідне географічне місце розташування усередині зони євро і сильні позиції німецької марки як інтернаціональної валюти.

1.3. Специфіка роботи світових фінансових центрів

В останній третині ХХ в. сфера світових фінансів і розвиток світових фінансових центрів характеризувалася лібералізацією і дерегулюванням, у процесі яких відбувалася її структурна перебудова і глобалізація. Так, у 60-і роки розвитку світогосподарських відносин сприяло переплетення господарств країн з різною інтенсивністю протікання даних процесів, що використовувала методи фінансового регулювання. У цей період фінансові структури з розвинутими міжнародними зв'язками одержали можливість вибору країн, у яких можна було, використовуючи особливості податкового й іншого законодавства, з максимальною вигодою здійснювати операції. Зростаюча мобільність коштів також сприяла розвитку офшорних операцій. Розвал Бреттон-Вудської системи і скасування багатьох обмежень на експорт капіталу і валютних операцій сприяли активізації даних процесів [15, c.26].

Сформувалися і стали нарощуватися фінансові ресурси, які прагнули уникнути жорстких регулюючих норм, що існували в багатьох країнах. Оскільки вперше подібна практика виникла у Великобританії, де (не без потурання влади цієї країни) зосереджувалися фінансові ресурси, що фактично приховувалися від податкової служби США, ці кошти стали називатися євродоларами.

Надалі в сферу подібних операцій були утягнені значні ресурси. Так, у 1964 р. у євродоларовій системі їхня сума складала 11 млрд. доларів, наприкінці 70-х років - 400 млрд. і 80-х - близько 2,8 трлн. доларів (джерелами їхній були в основному нафтодолари) [11, c.347].

Наприкінці 70-х років обсяг "грошей, що відірвалися від держави", перевищував сумарні золотовалютні запаси всіх держав світу. У боротьбі за їхнє залучення розгорнулася "конкуренція шляхом дерегулювання", у ході якої багато країн і регіональні влади стали надавати усе більше пільг іноземному капіталу, створювали інфраструктуру, необхідну для діяльності фінансових центрів.

В останній чверті ХХ в. масштаби, форми й умови традиційного банківського кредитування стали неадекватні вимогам світового господарського розвитку. У економічному просторі, який невпинно ліберизувався, з'явилося багато нетрадиційних (небанківських) фінансових установ, що залучали значну частину особистих і корпоративних нагромаджень. У США з початку 60-х до початку 90-х років пенсійні фонди акумулювали близько 2 трлн. доларів, тобто близько 2/3 приросту ресурсів фінансових установ країни. У 80-і роки зросло значення взаємних фондів (mutual funds) і інших інституціональних керуючих фінансовими активами. Вони в основному формують "пакети" цінних паперів, що забезпечують пайовикам (акціонерам) найбільші доходи при найменшому ризику.

За даними дослідження Інституту німецької економіки (м. Кельн), інституціональні інвестори (інвестиційні і пенсійні фонди, страхові компанії), вкладаючи капітал у компанії, роблять на них вплив [2, c.24].

У Німеччині ведучі позиції займає Франкфурт-на-Майне, у Франції Ліон уступає позиції Парижеві, в Австралії - Мельбурн - Сіднею. У цих країнах зростання значення ведучого центра зв'язано з прискореним його розвитком, а не зі згортанням діяльності його конкурентів. Більшість ведучих центрів домагаються статусу світового (чи регіонального) фінансового центра, концентруючи непропорційно велику частку міжнародних операцій. Так, у Нью-Йорку зосереджено більш 2/3 всіх активів іноземних банків, що діють у США [11, c.347].

Концентрація учасників і глобалізація ринків фінансових послуг сприяє інтенсивному зростанню і консолідації світових фінансових центрів (МФЦ). В даний час у 25 містах світу зосереджено більш 4/5 усіх титулів власності (equіtіes), що знаходяться в розпорядженні інституціональних керуючих. На частку трьох міст - Лондона, Нью- Йорка і Токіо приходиться більш 1/3 світових титулів власності, що знаходяться в інституціоналізованому керуванні, і більш половини обсягу операцій валютних бірж світу