- перехід до нового типу цивілізації супроводжується зміною "старої ідеології" економічного розвитку на нову, в основі якої лежить розуміння того, що головним джерелом революційних перетворень є не речовинний капітал, а людина, його знання, новаторське мислення, здатність до зміни професій, культурного і суспільного середовища.

Слід зазначити, що в коеволюційному зв'язку "технологія-працівник" у XX столітті вперше за всю історію розвитку людства відбулося зміна пріоритетів. До початку XX століття базовою характеристикою, основою розвитку суспільства виступав техніко-технологічний уклад (кам'яний вік, залізний вік і т.д.). При цьому за той самий технологічний період відбувалася зміна декількох циклів поколінь працівників.

У XX столітті в рамках одного технологічного циклу відбувається зміна біля п'яти поколінь техніки.

Ціни на фактори виробництва, у тому числі на працю, визначаються на основі закону попиту та пропозиції. Класична теорія зайнятості припускає побудову функції сукупного попиту на працю і сукупну пропозицію праці в умовах досконалої конкуренції. Суб'єктами попиту на ринку виступають роботодавці і держава, а суб'єктами пропозиції – працівники з їх навичками й уміннями. Попит на працю знаходиться в зворотній залежності від величини заробітної плати. При зростанні заробітної плати попит на працю з боку роботодавця скорочується, а при зниженні заробітної плати – зростає.

Пропозиція праці також залежить від величини заробітної плати, але вже в прямій пропорції. При підвищенні реальної заробітної плати зростає пропозиція праці, а при її зниженні – зменшується.

Поява на ринку продавця ще не гарантує продажу його товару – для цього потрібний покупець. Таким покупцем стає роботодавець, що має все необхідне для ведення свого господарства, крім найманих робітників. Тут треба мати на увазі одна важлива обставина: роботодавець, купуючи робочу силу, разом з цим пропонує працівникові трудитися на визначеному робочому місці. У свою чергу і працівник, продаючи свою працю, пред'являє попит на визначене робоче місце.

Після купівлі-продажу звичайного товару продавець і покупець у більшості випадків припиняють свої взаємини. Відносини ж купівлі-продажу праці безперервні з моменту наймання працівників до їхнього звільнення. Тому не праві ті, хто вважає, що ринок праці існує лише за межами підприємства, а ті працівники, що зайняті на фірмі, уже не складаються у відносинах купівлі-продажу своєї праці з роботодавцем. Пред'являючи попит, роботодавець адресує його не тільки тим, хто шукає роботу, але і зайнятим на інших підприємствах, пропонуючи їм більш вигідні умови наймання. У той же час і серед зайнятих працівників чимало тих, хто шукає роботу на інших підприємствах з більш вигідними умовами наймання.

Якщо ми хочемо зрозуміти, від чого наймана праця як і раніше займає центральне місце в сучасному світі, нам насамперед потрібно відповісти на запитання, як саме буде еволюціонувати «суспільство найманих робітників» і до чого приведе ця еволюція. Дійсно, наймана праця — у формі роботи з постійного наймання — зайняв пануючі позиції саме в цій суспільній формації. І справа не тільки в тім, що постійний найом одержав у нашому суспільстві настільки широке поширення, — ще важливіше те, що він створив основи для його стабільного стану, що припускає, що праця невіддільна від визначених гарантій і прав.

Говорити про суспільство найманих робітників у справжньому змісті слова стало можливим починаючи з того моменту, коли гарантії, споконвічно пов'язані лише з постійною зайнятістю, розширилися до такого ступеня, що змогли захищати від основних соціальних ризиків не тільки людей, що мають постійну роботу, і членів їхніх родин, але також тих, хто постійної роботи не мав, власне кажучи ж — все або майже все суспільство, включаючи непрацюючих. Це і був стрижень «соціального компромісу», що досяг вищої повноти на початку 70-х років, — відомої рівноваги (зрозуміло, внутрішньо суперечливого) між економікою і суспільством, інакше кажучи — між підтримкою умов, необхідних для виробництва матеріальних благ, і потребою захистити тих, хто їх виробляє.

Ніхто не візьметься заперечувати той факт, що протягом останніх двадцяти років ми спостерігаємо руйнування законодавства, що регулює трудові відносини. Але як далеко зайшло це руйнування? Чи можна, як стало модним останнім часом, стверджувати, що суспільство найманих робітників от-от припинить своє існування?

Аж до самих останніх років було можна і треба говорити про поступове розхитування цього типу суспільства. Якщо розкрити зміст метафори, розхитування саме й означає, що структура суспільства, що визначає його тип, ще зберігається (або зберігалася до недавніх пір), але відповідна система законодавчих норм працює усе гірше. Цей процес був головним того, що на початку 90-х років стали віддавати вимогам економічної рентабельності, а також розквіту ідеології підприємництва, що розуміється як єдине джерело суспільного благополуччя. У правах працівників і захисту трудящих у цей час уже бачили тільки перешкоди, що не дозволяють реалізувати категоричний імператив конкурентноздатності підприємства.

Повторимо ще раз: ця зміна умонастроїв спричинила за собою не повний демонтаж суспільства найманих робітників, але його поступове розхитування, що характеризувалося появою нових ризиків, сполучених з різними формами випадкового працевлаштування. Звичайно, у першу чергу тут мається на увазі ризик звільнення, але поряд з ним виникли й інші ризики, пов'язані з поширенням «нетипових» трудових угод, тобто таких, котрі передбачали короткострокову роботу, роботу з неповним робітником удень, тимчасове заступництво і т.п. Двома найважливішими проявами глибокої дестабілізації законодавчих норм, характерних для суспільства найманих робітників, стали масове безробіття і нестійкість трудових відносин, що неухильно наростали