може стати працездатною і поділюваною основою для політичної концепції справедливості в демократичному суспільстві . Відхиливши обґрунтування лібералізму як зв'язної моральної філософії, він як і раніше захищає "політичний лібералізм", незалежний від конкретного ліберального морального ідеалу, скажемо, від автономії особистості . Іншими словами, Роулс устав на позицію одного з варіантом лібералізму, оскільки продовжує наполягати на терпимості, а також на твердженні , що політика повинна керуватися засадами, що самі по собі не припускають, що якась визначена модель гарного життя є найкращою. Політичний лібералізм, тим самим, припускає терпимість і стосовно суперечливих моральних ідеалів.
Роулс, як ми бачимо, захищає не лібералізм узагалі, а той тип лібералізму, що зорієнтований на стабільність розвитку і соціальний союз. На його думку, це єдина ідеологія, здатна їх забезпечити. Але в такому випадку він повертає лібералізм до його первісного устремління: до пошуку світу. У теорії Роулса з'являються гоббсовські мотиви, тому що він погоджує тепер справедливість не з автономією або індивідуальністю, а з порядком.
Однак очевидно, що відмовлення Роулса від обґрунтування лібералізму за допомогою зв'язних моральних ідеалів створює істотну напругу. Він і сам побачив ці труднощі, але так і не зумів знайти вихід. Це одна з істотних слабостей теорії "пізнього " Роулса. У той же час дана теза говорить про те, що, по-перше, відхід від кантовського ідеалу, що робив найсильніший вплив на велику частину його праць, не означає розриву з цінностями всебічної ліберальної концепції; по-друге, наскільки важливі для нього сьогодні порядок і стабільність, що фактично визначили мотиви його реінтерпретації теорії справедливості, а також утрату кантовського ідеалу волі. Таким чином, Роулс досить далеко відступив від первісної концепції.
Самі по собі принципи справедливості аж ніяк не змінилися. Основна зміна торкнулася узаконювання й інтерпретації задач політичної філософії.
Насамперед, істотно підсилився інтерес у сущому багато в чому за рахунок належного. Мова йде про принципи справедливості для цілком конкретного суспільства, у якому необхідно гарантувати стабільність. Але це не тимчасова стабільність, що забезпечується відповідними інститутами заради згладжування гостроти боротьби за владу між представниками різних інтересів.
Роулс міркує про стабільність, що створюється в результаті згоди по фундаментальних питаннях основної структури суспільства. І проблема сущого перетворюється в цьому випадку у вимогу, щоб теорія справедливості могла знайти практичне застосування в процесі упорядкування суспільства, для якого характерно широке різноманіття поглядів як на благо, так і взагалі на задачі і проблеми політичної філософії.
Таким чином, якщо в "Теорії справедливості" практичні задачі обмежувалися теорією права, те тепер передбачається, що теорія повинна бути діючої навіть у ситуації, коли люди дотримують різних традицій у моральній філософії.
Нове "відкриття" Гегеля. Отже, у новій інтерпретації дилема "вихідної позиції" гіпотетичного суспільного договору - належний або суще, - придбала тепер вид відносини між Розумним і Раціональним, причому перше (суще ) визначає і підкоряє собі друге (належне ). Це зсув акцентів означає також визначене зрушення в мисленні Роулса убік гегелівської філософії.
Мається на увазі, зрозуміло, не згода філософа з висновками Гегеля політико-філософського характеру або з його ідеалістичною метафізикою. Думка обох філософів збігається в тім , що вони беруть як початковий пункт своїх міркувань існуючу суспільну практику і цінності в ній утілені .
Природно виникає питання, а причому ж тут Гегель? Багато філософів за всіх часів свідомо або неусвідомлено робили те ж саме. Гегель, як відомо, думав, що філософи, що вибудовують свої абстракції не на основі сьогоднішньої реальності звичайно приходять до конструювання моделей, побудованих на піску.
Такі моделі не тільки сумнівні з погляду їхньої адекватності, але і можуть виявитися досить небезпечними, особливо у випадку, якщо допускається застосування сили в ім'я будівництва ідеального суспільства . Філософія, по Гегелю, повинна мати справу з реальним світом. Це не означає необхідності описувати видимість або схвалювати існуючий "статус-кво". Мова йде про іншому: потрібно прийняти реальний світ як об'єкт і спробувати зрозуміти, чому справа обстоїть так, а не інакше.
Може виявитися, як підкреслює відомий ізраїльський філософ Ш. Авінері, що "внутрішня раціональність його існування цілком відмінна від того, як він сприймається некритичним розумом, і в цьому випадку задача філософії полягає в тім , щоб возз'єднати видимість і сутність" [20, 125].
Іншими словами, філософ повинний усвідомлювати, що раціональність реального світу носить історичний характер. Світ - нераціональний в абстрактному змісті. Але тоді помилка Канта полягала в тім , що він спробував дати оцінку реального світу , поставивши питання про ідеальне царство, що має "трансцендентну " раціональність, тобто про світ , що існує не тут, а зовні, у сфері, відділеної від світу реальності. Гегель же думав, що ідеал повинний бути знайдений у дійсності, а не превноситися в неї ззовні.
Цими ж розуміннями керується і "пізній " Роулс. Слідом за Гегелем він говорить, що нічого не можна досягти, якщо формулювати тільки абстрактні принципи. Моральне дослідження повинне починатися в існуючому суспільстві . Але тоді "вихідна позиція - не початковий пункт у філософії Роулса, а засіб моделювання цінностей реального суспільства . Моральний характер дійсного порядку знаходить своє вираження в оцінці інтуїції, що приховано присутні у практиці. Таким чином, гегелівські риси філософії Роулса визначаються тим, що він розглядає свою теорію справедливості не як проект по перебудові суспільства за зразком якогось абстрактного ідеалу, а як спробу зрозуміти ліберально-демократичну Америку через виведення принципів, що приховано є присутнім у розумній інтуїції політичної