Крім того, багато держав сподіваються на те, що приватизація шляхом акціонування допоможе збільшити частку акцій, якими володіють вітчизняні інвестори, і є багато прикладів того, що саме так найчастіше й ставалося. Приміром, за часів правління Маргарет Тетчер частка власників акцій серед населення Великобританії зросла від 7% у 1979 році до 24% у 1990 році. У той само час понад 3 мільйони французів та 2 мільйони німців придбали акції першого випуску банку "Парибас" (січень 1987 року) та компанії "Дойче телеком" (листопад 1996 року), що різко збільшило кількість громадян-власників акцій у кожній з цих країн. Подібне зростання відбувалося в Чилі, Італії, Іспанії, Данії та багатьох інших країнах.

Планування приватизації шляхом випуску акцій. Виходячи з широкого досвіду застосування приватизації шляхом акціонування, можна сформулювати деякі основні принципи успішного її планування [14, c. 71]:

1. Попит на відповідним чином оцінені акції привабливих підприємств є по суті необмеженим. За сім тижнів жовтня-листопада 1996 року дев'ять держав, кожна з яких продавала акції одного зі своїх підприємств, отримали понад $28 мільярдів. Хоча це був дуже напружений період, здатність міжнародних ринків капіталу поглинати таку велику кількість приватного капіталу постійно вражала спостерігачів.

2. У більшості випадків приватизація шляхом випуску акцій сприймається інвесторами з ентузіазмом, і частково це пов'язано з тим, що держава спеціально встановлює занижені ціни на акції, що випускаються. Враховуючи досвід випуску акцій компанії "Бритиш телеком" у 1984 році, держави в більшості випадків могли прогнозувати сприятливу ринкову реакцію на запроваджувану ними приватизацію шляхом акціонування. Єдиним винятком стали ті випадки, коли держава намагалась продати акції за максимально високими цінами. У таких випадках (вони мали місце під час проведення приватизації у Франції та Італії на початку 90-х, при продажу акцій китайських державних підприємств на міжнародних ринках та в більшості випадків приватизації шляхом випуску акцій у Японії) держави-продавці часто стикались з перешкодами. Більш типовими є такі випадки, коли держава йде на свідоме заниження ціни, щоб створити надлишковий попит на акції та підготувати грунт для наступних їх випусків.

3. Структура приватизаційних аукціонів дуже різниться залежно від моменту і місця, політичних та економічних обставин у кожній окремій країні. Наприклад, держави, як правило, готові занижувати ціни під час приватизації шляхом випуску акцій, оскільки при їх розподілі фактично завжди перевага віддається вітчизняним інвесторам перед іноземними та інституційними. Крім того, вітчизняним інвесторам часто надається можливість придбання акцій зі знижкою. У багатьох випадках уряди також вважають доцільним надати нещодавно приватизованим підприємствам гарантії щодо того, що їм не загрожуватиме поглинання шляхом скуповування на ринку акцій підприємства без згоди його адміністрації або - що навіть гірше - поглинання його іноземною компанією, зберігаючи за підприємством контрольний пакет акцій і накладаючи державне вето на зміни в управлінні.

4. Коли приватизація шляхом випуску акцій набула значних масштабів та стала більш поширеною, конкуренція за отримання прав повноважних передплатників акцій та передплатників з правом дорадчого голосу стала більш напруженою. Хоча невелика кількість британських та американських інвестиційних банків досі залишаються провідними передплатниками під час приватизації шляхом випуску акцій, конкуренція між європейськими, азіатськими банками і навіть банками країн, що розвиваються, спричинила різке зменшення комісійних передплатників і зміни у співвідношенні повноважень передплатника та емітента. У ході крупномасштабних приватизацій шляхом випуску акцій у 80-х роках провідним передплатникам часто пропонувались комісійні в розмірі 4% та більше від вартості пропозиції.

З недавнього часу банки змушені були встановити у ході підписання кількох крупних угод комісійні для передплатників у розмірі менш ніж 1,5%, а в одному випадку приватизації у Бразилії комісійні для передплатників становили тільки 0,07%. З іншого боку, оскільки спостерігається тенденція до значного заниження цін під час приватизації шляхом випуску акцій, банки, що займаються цими випусками, несуть незначний ризик, і навіть 1,5% комісійних від випуску акцій на багато мільйонів доларів є досить привабливою сумою, що стимулює конкуренцію.

Методи приватизації. Можливі шляхи приватизації наступні [4, c. 47]:

- повільна приватизація (з достатньою підготовкою і структурною реорганізацією кожного об’єкта);

- швидка приватизація (з передачею всіх турбот і боргів новому власнику).

Перший шлях пов’язаний з використанням великої кількості коштів і висококваліфікованих фахівців, а також вимагає тривалого часу. Оскільки держава не мала таких можливостей, то процес приватизації був спрямований по другому шляху. Швидка приватизація була поділена на два напрямки, здійснювані одночасно: «мала приватизація» і «велика приватизація».

Більшість об’єктів «малої приватизації» належать до комунальної власності. Тому всі рішення, пов’язані з цим процесом, затверджувалися органами приватизації на підставі рішень місцевих рад народних депутатів. Місцеві органи здійснювали і контроль за його ходом. За даними Фонду державного майна України, у 1996 р. «мала приватизація» у нашій країні практично завершена.

Чинне українське законодавство з питань «великої приватизації» поставило перед Фондом державного майна України суперечливі завдання: з одного боку, розподілити державне майно, що підлягає приватизації, порівну між усіма громадянами, забезпечивши надання пільг працівникам приватизованих підприємств, орендарям,