Маркс говорить про двоїстий характер праці, втіленого в товарі. З одного боку, це завжди визначена конкретна праця, і в цій якості він створює конкретну споживчу цінність. Але всяка праця, незалежно від її конкретного виду, є витрати людської енергії, мускулів, нервів, і це робить продукти праці порівняльними. Працю, розглянуту в такому плані, Маркс називає абстрактною працею. Абстрактна праця створює вартість товару, що виявляється в міновій цінності (чи мінової вартості), тобто пропорції, у якій товар обмінюється на інший товар.

Прибавочна вартість. В основі досліджень К. Маркса - твердження Сміта і Рікардо про те, що в основі вартості всіх товарів лежить кількість праці, витрачена на їхнє виробництво. Маркс створив логічну і несуперечливу теорію, що описує закони функціонування і розвитку капіталістичної системи господарства. Він виявив протиріччя, що поставило в тупик засновників класичної політекономії: оскільки вартість створюється тільки працею, прибуток капіталіста є результат присвоєння продукту праці робітників. Англійська класична школа не могла пояснити походження прибутку без визнання порушення закону вартості: якщо капіталіст купує працю робітника по вартості, прибуток неможливий; якщо вона існує, значить праця купується нижче вартості. Інакше кажучи, проблема була в тім, що робітник одержує вартість меншу, чим робить своєю працею і звідси робить висновок, що або порушується основний закон товарного виробництва (еквівалентність обміну), або в створенні вартості поряд із працею беруть участь інші фактори [3, c. 58].

Маркс пропонує таке рішення: капіталіст купує не працю, а робочу силу, тобто здатність трудитися. Як і будь-який інший товар, вона має вартість і споживчу вартість, де перша визначається вартістю робочої сили - витратами на її відтворення: на харчування, одяг, утворення і придбання кваліфікації, зміст дітей, що повинні будуть замінити фізично вибуває робочу силу батьків і т.п., тобто засобами існування працівника і його родин, а споживча вартість полягає в здатності робочої сили створювати вартість більшу, ніж вона сама коштує. Різницю між вартістю робочої сили і вартістю, що вона може створити, Маркс іменує прибавочною вартістю. Прибавочна вартість — джерело прибутку капіталіста. Тобто в умовах еквівалентного обміну товарів природне існування прибутку і ренти, що є не чим іншим, як присвоєнням неоплаченої праці робітника, по суті, експлуататорськими доходами. Звідси логічне твердження, що капітал є накопичена неоплачена праця найманих робітників.

Звідси легко одержати масу виробленої прибавочної вартості. Маса виробленої прибавочної вартості дорівнює прибавочної вартості, що доставляється робітником вдень окремого робітника, помноженої на число застосовуваних робітників. Маса виробленої прибавочної вартості дорівнює величині авансованого перемінного капіталу, помноженої на норму прибавочної вартості.

Відношення постійного капіталу до перемінного Маркс називає органічною будівлею капіталу і зв'язує з ним динаміку зайнятості, рух норми прибутку і ряд інших явищ. Оскільки органічна будівля капіталу внаслідок технічного прогресу підвищується, попит на робочі руки росте повільніше, ніж величина капіталу. Звідси, по Марксові, неминучість росту армії безробітних, а отже — погіршення положення робітничого клас у міру розвитку капіталістичного виробництва.

Діалектичний метод.

Розуміння діалектики Марксом і Енгельсом лежить у руслі тієї традиції, що пов'язана з іменами Платона і Гегеля. А в ній діалектика розуміється як вища форма мислення, що відповідає суті справи. І в якості такої вона дуже ґрунтовно була розроблена Гегелем у його "Науці логіки". Що стосується Маркса і Енгельса, то вони зайнялися матеріалістичною переробкою і переосмисленням, а іншими словами - матеріалістичним перекидання гегелівської діалектики. Але що це означає конкретно?

Насамперед, це означає з'єднання діалектики з матеріалістичним розумінням історії, про яке вже йшла мова. Саме ця конкретна лема матеріалізму дозволила зберегти кращі досягнення минулого ідеалізму: ідеалізм не відкинутий Марксом і Энгельсом, а він знятий ними [1, c. 154]. Суть діалектичного методу в тім, як розуміють його Маркс і Энгельс, щоб випливати власній логіці предмета. І там, де ми випливаємо власній логіці історії, ми виявляємося в області не емпірично, теоретично розвитий науки історії. А там, де ми слідуємо власній логіці природи, ми знаходимося в області теоретичного природознавства. І задача філософа в даному випадку не підмінювати, а допомагати діям учених.

Неминучість комуністичного суспільства. У теорії Маркса велику роль грає закон концентрації і централізації капіталу і виробництва. У силу цього закону дрібне виробництво уступає великому, а воно, у свою чергу, найбільшому. По Марксові, дрібним і середнім підприємствам не залишається місця в розвитому капіталістичному суспільстві. Але з цього закону випливає і неминучість заміни великої капіталістичної власності єдиною загальнонародною власністю. Маркс і Енгельс вважали, що комуністичне суспільство пройде у своєму розвитку дві стадії (пізніше серед марксистів вони одержали назву «соціалізм» і «комунізм» чи «повний комунізм»). На першій стадії вже зникне приватна власність, але необхідно буде здійснення розподілу по праці. Енгельс цей розподіл тлумачить як розподіл по кількості, але не по якості праці, тобто не по кваліфікації, рівню вмілості і т.п. Оскільки утворення і навчання професії буде здійснюватися за рахунок суспільства, те і плоди, принесені кваліфікацією, повинні