Економіка підприємства

Зміст

1. Визначте категорії: закон грошового обігу, споживча вартість, абсолютна рента, реальна відсоткова ставка,

торговельний капітал

1. Закон грошового обігу виражається рівнянням Фішера [4, c. 154]:

МV= РQ. (1)

Згідно з законом грошового обігу кількість грошей, що обслуговують грошовий обіг має дорівнювати ВВП поділеному на швидкість обігу грошей.
Закон грошового обігу більш точно можна записати в такому вигляді:

МV = Р - К + П – ВЗ, (2)

де К- сума цін товарів, проданих в кредит в даному періоді, строк оплати яких настане в наступному періоді;

П - сума цін товарів проданих в кредит в попередньому періоді, строк оплати яких настає в даному періоді;

ВЗ - сума платежів, що взаємопогашаються (взаємозалік).

2. Споживча вартість - корисність речі, тобто її здатність задовольнити певну потребу людини, суспільства. Це зумовлюється фізичними, хімічними та іншими природними властивостями речей, а також властивостями, наданими їм у результаті цілеспрямованої діяльності людей. Частина споживчої вартості дана природою (повітря, вода тощо), а здебільшого вона є продуктом праці.

3. Абсолютна рента - частина додаткової вартості, одержувана землевласником внаслідок монополії приватної власності на землю; надлишок вартості над суспільною ціною виробництва с.-г. продуктів. Абсолютний (латин. absolutus) - безумовний; необмежений, безвідносний.

4. Реальна відсоткова ставка визначається як номінальна відсоткова ставка мі-нус темп інфляції. В свою чергу номінальна відсоткова ставка — фактична відсоткова ставка на ринку позичкового капіталу.

5. Торговельний капітал (це - капітал як відокремлена частина промислового капіталу) оперує тільки в сфері звертання, займаючись тими видами діяльності, що ми, відносячи до процесу звертання, не зв'язували з виробництвом вартості. Капітал же (і про це ми теж неодноразово говорили) - це самозростаюча вартість, метою якої саме і є самозростання.

2. Економічна природа власності, механізм її реалізації та місце в економічній системі

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них “як до своїх, до власних”. Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є “своє”, то для іншого воно має бути “чуже”. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись, що “власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей”'. Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі [2, c. 79]. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства.

Першооснову власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням.

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації [1, c. 79]:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями “господаря” (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке “панування” над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для усіх індивідів суспільства, як власників так і не власників.

Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма