Сучасні економісти явно схильні бачити в цих твердженнях більше, ніж мали на увазі Сміт і його сучасники. Той факт, що він (і багато хто з його послідовників) називав власність на землю монополією (хоча ринок сільськогосподарських земель відповідав всім умовам конкуренції) і робив це просто тому, що загальна пропозиція землі вважалася фіксованою, є достатнім доказом неточності його мови.

Сміт не пояснює, як він прийшов до цих елементів концепції конкуренції. Можемо припустити, що до висновку про бажаність безлічі конкурентів і про незалежність дій цих конкурентів він прийшов на основі безпосередніх спостережень. Будь-яка обізнана людина знала, принаймні, загалом, чим є конкуренція, і сутністю цього знання була боротьба конкурентів за відносні переваги.

І навпаки, інші елементи конкуренції виявляються необхідними умовами справедливості тези, яка повинна була асоціюватися з конкуренцією: зрівняння доходів у різних напрямках, відкритих для підприємця, інвестора або працівника. Якщо вважати, що стан рівноваги в умовах конкуренції характеризується рівністю доходів, тоді наявність достатнього числа незалежних суперників недостатньо для існування рівноваги. Підприємець (або інші агенти) повинен знати, які доходи можна одержати в різних областях, він повинен мати у своєму розпорядженні свободу доступу до області, що обіцяє високу прибутковість, і йому потрібно час, щоб його присутність у цій області стала реальністю. Таким чином, ці умови були передумовами аналітичної теореми, хоча їхня прийнятність була, безсумнівно, підкріплена тим фактом, що вони більш-менш точно відповідали умовам, що спостерігаються.

Цей начерк концепції конкуренції не був ні доповнений, ні оскаржений ні протягом наступних трьох чвертей. Вивчення економічної літератури дає багато окремих висловлень про формальні властивості або реалізм даної концепції, особливо у випадках застосування теорії до конкретних проблем. Наприклад, Сеніор цікавився методологією і він відзначав:

«Хоча в умовах вільної конкуренції витрати виробництва є регулятором цін, їхні дії піддаються впливові багатьох випадків. Можна вважати, вони працюють ідеально, тільки якщо припустити, що ніщо інше не впливає на результат, що капітал і праця можуть бути негайно ж і без втрат переведені з одного виду використання на інший і що в кожного виробника є повна інформація про прибуток, яку можна витягти з кожного виду виробництва [16, с. 93]. Але очевидна нереальність цих припущень. Велика частина капіталу, необхідного для виробництва, складається з будинків, машинного устаткування й інших знарядь праці, на створення яких витрачено багато часу і праці, і все це може служити для здійснення тільки даних задач... Мало хто з капіталістів може підрахувати, крім як по середнім даним за кілька років, суми їхніх власних прибутків, і ще менше число капіталістів може підрахувати прибутки сусідів».

До реального господарського життя країни принцип Адама Сміта, як і всякий принцип взагалі, застосовують з застереженнями, що залежать від її конкретних умов. В історії кожної розвиненої країни бували періоди, коли ці умови настільки деформували економіку, що виникали сумніву в правильності самого принципу "невидимої руки". Наприклад, у другій половині 19-го століття в господарстві західноєвропейських країн відбулися зміни, що Адам Сміт не передбачав, та й не міг передбачати. По-перше, з'явилося багато великих підприємств, що часто перетворювалися в монополії. По-друге, що ще більш важливо, у результаті зміни технології виробництва підприємства стали більш взаємозалежними і мали великі одночасні підйоми і спади. Обидва явища підсилювалися, і Карл Маркс, уловивши їхнє зародження і швидкий розвиток, зробив свої знамениті пророкування про збільшення розмаху підйомів і криз, зубожіння трудящих і крах ринкової системи [12, с. 149]. У двадцятих роках 20-го століття процес монополізації в західних країнах почав поступово затихати через те, що в багатьох галузях великі підприємства виявлялися неконкурентоспроможними, а також через прийнятий проти них законів. У результаті в наші дні вплив монополій у господарстві цих країн у цілому не порушує принцип "невидимої руки". Що ж стосується взаємозалежності підприємств, то після великої кризи 1929-1933 р. був знайдений спосіб керувати всією економікою через державні фінанси, що дозволяють зменшити коливання й уникати криз. Честь цього відкриття належить іншому великому економістові Джону Кейнсу, економічна теория якого, що побачила світ в 1936 р., стала теоретичним фундаментом процвітання західних країн після кризи початку 30-х років. Таким чином, до середини минулого століття принцип "невидимої руки" зайняв ще більш міцне положення й в економічній науці, і в керуванні господарством [17, с. 8].

Сеніор ніяк не використовував концепцію досконалої конкуренції, на яку мається натяк у приведеному уривку, і він досить недбало користується поняттям «монополія».

Кернс, значний англійський економіст, що дотримується класичної традиції, відійшов від концепції конкуренції, запропонованої Смітом [14, с. 63].

Він визначив стан вільної конкуренції як такий, при якому товари обмінюються пропорційно витратам (праці і капіталу) на їхнє виробництво. На його думку, ця умова цілком виконувалася для капіталу, оскільки були в наявності великі резерви капіталу, що швидко вливалися в надзвичайно прибуткові області. Умова виконувалася тільки частково стосовно праці, оскільки існували ієрархії професійних груп («не конкуруючих галузевих груп»), до яких працівникові було особливо важко піднятися. Навіть винагороди за кваліфікацію понад тих, що виплачувалися за витрати на навчання, були монопольним доходом. Цей метод не був аналітично точний (Кернс не сказав, як зрівняти витрати капіталістів і працівників).

Терміном «галузева конкуренція» Кернс позначив силу, що впливає на домірність цін психологічним витратам, результатом дії якої виявляється певний ступінь концентрації виробництва продукції в одній неконкурентній групі, і він