Намагаючись показати складність цього соціального утворення, Н. Черниш, на наш погляд, вдало порівняла соціальну систему су-спільства із плоскою пірамідою (див. рис.), елементи якої функціо-нують на макро-, мезо- та мікрорівнях. На гранях цієї піраміди розмістилася економічна, політична, соціальна та культурна сфери (підсистеми). Внутрішній каркас піраміди становлять соціальні взаємодії, взаємозв'язки та соціальні відносини між індивідами та спільнотами, індивідами та суспільством, спільнотами та соціаль-ними інститутами, спільнотами та суспільством. Але навіть цією нескінченною різноманітністю зв'язків і найменшою мірою не ви-черпується складність суспільства як соціального явища. І кожного року вчені відкривають у ньому нові, ще не відомі досі аспекти.

З наведених визначень випливає, що суспільство складається з великої множини індивідів, об'єднаних соціальними зв'язками, вза-ємодіями та відносинами. Але його не можна розглядати як просту суму цих складових. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язки, відносини утворюють нову системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, коли суспільні взаємодії і відносини наби-рають надіндивідуального, надособистісного характеру. Інакше ка-жучи, суспільство — незалежна субстанція, яка стосовно індивіда є первинною.

Мал. Суспільство як система (за Н. Черниш)

Суспільство — це відносно стійка система соціальних зв'язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного роз-витку їх спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Культурна антропологія трактує суспільство, як сукупність груп індивідів, що вирізняються особливою культурою (системою цінностей, традицій, звичаїв тощо) та існують незалежно від інших груп, тобто не є підгрупами. Суспільству притаманна низ-ка ознак, які виокремлюють його з інших груп:

- спільна територія, яка становить основу соціального прос-тору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розви-вають між собою взаємозв'язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;

- загальноприйнята система норм і цінностей, система куль-тури, що є основою зв'язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв'язків;

- здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв'язків, забезпечувати стій-кість соціальних утворень. Е. Дюркгейм уважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людсь-кого егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберіга-ється завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюю-ться спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав'язує відповідну систему цінностей;

- автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечую-ться тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, прин-ципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Су-спільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задово-лення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації.

Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них ука-зують провідні вчені, і дають змогу трактувати його як соціальну си-стему, як цілісність, що має якості, котрих немає в жодної з її скла-дових. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи розпочинається з виявлення його складових і принципів дії механіз-му, котрий їх пов'язує і забезпечує системну цілісність.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стра-тегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головних системоутворюючих елементів.

Так, соціолог І. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, що їх у кожній парі побу-довано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадничий — рівень поведінки людей чи су-спільства в цілому);

2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного в су-спільному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення — урівноваженому стану суспі-льства чи його мінливості й розвитку).

Сама лише наявність багатьох найрізноманітніших тлумачень сутності суспільства та його головних системоутворюючих елементів уже свідчить про складність цього поняття.

3. Соціологія про джерела суспільного розвитку

Суспільство постійно змінюється і розви-вається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднако-ві типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:*

прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (та-кі первісні племена трапляються подекуди й нині);*

складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типоло-гії, запропоновану Д. Беллом. Об'єднуючи всі існуючі типології, він поділив усесвітню історію на три стадії:

- доіндустріальну;

- індустріальну;

- постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм влас-ності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості насе-лення, соціальної структури суспільства.

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традицій-ним, визначальним чинником розвитку було сільське господарст-во, а головними інститутами — церква та армія. В індустріаль-ному суспільстві — промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати.