У міру розвитку ринкової економіки зростає роль і масштаби економічної діяльності держави. Вона, як відзначалося раніше, здійснюється за численними напрямками і за допомогою різних форм і способів державного втручання в економіку. Відповідно зростали обсяги державної власності. Об'єктами державної власності стали не тільки земля та її надра, але й об'єкти соціально-побутової і виробничої інфраструктури; засоби виробництва, цінні папери тощо.

На порівняно високій стадії розвитку товарного господарства державна власність на засоби й результати ви-робництва складає основу державної господарської діяльності. Саме її роз-ширення та розвиток є особливістю ринкової економіки в другій половині XX ст. Тепер у власності держави багато підприємств, а нерідко й галузей національної економіки. Держава почала виконувати роль робо-тодавця, наймати працівників, тобто виступати як товаровиробник. З'явилися підстави вести мову про державний сектор в національній економіці. Починаючи з 50-х і аж до кінця 70-х років, його зростання спостерігалось у всіх країнах, але найбільш активно - у країнах Західної Європи.

У науковій літературі не досягнуто однозначного тлумачення понять "державна власність", "державний сектор" та їх співвідношення. Ряд дослідників вважають, що під державною власністю доцільно розуміти підприємства, які належать державі (змішана власність), тоді як розмір державного сектора характеризує обсяг втручання держави в економічне життя. Тому "варто розрізняти такі поняття, як державний сектор і державна власність.

Так, у Німеччині ще у 80-х роках ХІХ ст. О. Бісмарк здійснив одержавлення пруських залізниць з метою порятунку залізничних компаній від банкрутства під час кризи 1873р.

Державною власністю прийнято вважати підприємства, які належать державі цілком чи частково".

Безперечно, що поняття "державний сектор" і "державна власність" неодно-значні. Але їх розходження ми розуміємо в іншому аспекті. Державна власність, на наш погляд, включає всі об'єкти, які цілком або частково належать державі, а не тільки державні підприємства. Зовсім не має значення де, ким і з якою метою вико-ристовуються об'єкти державної власності чи знаходяться в державних резервах. Сюди ж належать і об'єкти державних підприємств. Цілком природно, що останні можуть складати більшу або меншу частку в загальному обсязі державної власності. Але в кожній країні остання по величині істотно перевершує об'єкти власності, які використвовуються державними підпри-ємствами.

Отже, державна власність це не тільки підприємства, які належать державі, але й численні об'єкти, власником яких вона є: земля, водні ресурси, об'єкти оборонного і культурно-побутового призначення тощо.

Некоректним видається й положення, згідно з яким обсяги державного сектора характеризують обсяг втручання держави в економічне життя. Саме слово сектор (лат. sector) в одному із своїх значень тлума-читься як "частина народного господарства, яка має певні відмінні економічні і соціальні риси (наприклад, усуспільнений сектор на противагу приватному)".

Саме в такому значенні, на наш погляд, варто розуміти державний сектор, а не як той, що включає три основних сфери -управління, фінанси й підприємництво. Державний сектор може функ-ціонувати в різних сферах людської діяль-ності (наука, культура, охорона здоров'я і т. ін.). Стосовно національної економіки державний сектор охоплює господарську діяльність держави, головним чином у галузях матеріального виробництва й виробничій інфраструктурі. Тут держава діє відповідно до принципів ринкової економіки. На державних підприємствах виробляються товари і послуги для їх реалізації на ринку.

в цьому зв'язку, власне кажучи, немає ніякої різниці між індивідуальною (фізичною особою) і акціонерною (юридичною осо-бою) приватною власністю, з одного боку, і державною власністю підприємницького призначення (держави)-з іншого.

Особливим різновидом державного сектора, який виходить за рамки його безпосередньої господарської діяльності є виробництво суспільних послуг, що не продаються на ринку.

"Втручання держави в економічне життя", за більш точною термінологією "економічна діяльність (політика) держави", виходить за межі її господарської діяльності, являє собою більш складний і багатоаспектний процес. Економічна діяльність держави, як уже зазначалося, охоплює всю систему усвідомлених економічних цілей і завдань держави, пошук форм, засобів і механізмів їх ефективного здійснення. Будь-які дії держави, які впливають на економічні процеси прямо чи опосередковано, і безпосередня господарська діяльність держави (державний сектор національної економіки) належать до її економічної діяльності.

Таким чином, на наш погляд, в еконо-мічному визначенні слово "сектор" це сфера, галузь господарської діяльності того чи іншого суб'єкта при багатосекторній економіці. Так, у ринковій системі госпо-дарювання практично в кожній країні поряд з приватним функціонує державний сектор. Саме тут держава водночас є і власником, і господарем, і роботодавцем. Такі процеси, як державне регулювання приватного сектора і національної економіки, їх під-тримка, напевне, некоректно відносити до державного сектора. Державне регулю-вання економіки й господарська діяльність держави в сукупності складають економічну діяльність держави.

В розділі V Закону України «Про власність» (статті 31-39) дається визначення поняття «державна власність», регламентується питання управління дермайном, визначаються суб’єкти та об’єкти права державної власності.

Відповідно до статті 31 Закону „Про власність” до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України.

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах