Таким чином, у галузі склалася ситуація, при якій, з одного боку, існує гостра необхідність у прямому інвестуванні підприємства, з іншого – гострий дефіцит вітчизняних джерел фінансування. У такому випадку джерелом інвестування можуть виступати і виступають закордонні компанії, банки та інші фінансові інститути.

Але якщо ризик, якого зазнає національний інвестор, є високим, то ризик іноземного інвестора посилюється недосконалістю законодавчої бази. Зараз багато зарубіжних інвесторів, прагнучи мінімізувати ризик, скоротили до мінімуму свою присутність на Україні. Це свідчить про необхідність більш пильної уваги до питань, що стосуються інвестиційної діяльності на Україні з боку іноземних інвесторів.

У перспективі слід очікувати підвищення зацікавленості до участі в процесі інвестування вугільних підприємств на Україні з боку національних і закордонних інвесторів.

Проте великі борги шахт, низький рівень техніки безпеки, неурегульована законодавча база у сфері інвестиційної діяльності в галузі, тривалий період окупності і високий ризик капіталовкладень роблять шахти непривабливими для участі інвесторів у процесі зараз.
Інвестори вважають за краще вкладати гроші у більш привабливі галузі, ніж збиткові вугільні шахти.

Однією з причин є також недостатній розвиток приватизаційних процесів у вугільній галузі. Приватизація сама по собі не призведе автоматично до вирішення всіх проблем. Але можна сказати, що без зміни форми власності і без появи ефективного власника підприємства його успішне функціонування в умовах ринку неможливе.

Необхідним чинником залучення інвестора є можливість придбання контрольного пакету акцій вугільної шахти у процесі приватизації. Слід мати на увазі, що промисловий інвестор прагне керувати виробництвом і одержувати з цього прибуток, а не спекулювати акціями. Кожний інвестор бажає контролювати підприємство, власником якого він є. Доки інвестор не буде контролювати ситуацію на підприємстві, ні про яку приватизацію з його участю, а значить про залучення його капіталу, не може бути й мови.

Для того щоб стимулювати приплив приватного капіталу в акціонерні товариства на суттєвому рівні, необхідно провести:

Реструктуризацію підприємств, позбавлення їх від об’єктів і допоміжних підприємств, що можуть працювати самостійно.

Реструктуризацію боргів вугільних підприємств. 

Зміни законодавчої бази (відносно законів, що регулюють питання вуглевидобування). 

Зміни методів оцінки ринкової вартості вугледобувних підприємств у процесі приватизації, яка на цей час не відображає специфіки вугільної галузі.

Власнику приватизованого підприємства повинна видаватися довгострокова ліцензія на видобуток вугілля.

Лібералізувати ринок вугілля на Україні, дати можливість вугільним
підприємствам самостійно розробляти та втілювати маркетингову стратегію з урахуванням інтересів української економіки і забезпечення національної безпеки.

Інвестор, розглядаючи питання про здійснення інвестиційного проекту у гірничодобувній галузі, має враховувати її специфічні особливості.

Основний чинник, що впливає на умови інвестування, є тривалий строк окупності проекту. Досвід здійснення інвестиційних проектів у гірничодобувній промисловості розвинених країн показує, що інвестиційний проект починає окупатися приблизно за 5-10 років.

Ці фактори висувають особливі вимоги інвестора до гарантій його діяльності з боку держави.

В першу чергу вони включають гарантії:

Надання інвестору всіх необхідних дозволів (ліцензій), необхідних для здійснення інвестиційного проекту на повний строк його дії.

Незмінність (стабільність) умов, виданих дозволів.

Стабільність умов інвестиційної діяльності в цілому.

Стабільність законодавства.[2]

Право використання інвестором корисної копалини в межах гірничого відведення повинно бути винятковим, тобто не може одночасно надаватися і іншим особам. Тільки так інвестор може нести повну відповідальність за наслідки своєї інвестиційної діяльності. Права інвестора на видобуток і реалізацію корисної копалини не повинні обмежуватися взагалі, або мають розумно обмежуватися квотами, ціновими обмеженнями, або іншими засобами державного регулювання.
З точки зору експлуатації вже розвіданих і діючих родовищ корисних копалин, інвестору повинні передаватися виключно перспективні об’єкти. Перспективними є такі гірничі відведення, де поклади корисних копалин забезпечать їхній видобуток на строк дії інвестиційного проекту.

Окремої уваги заслуговують об’єкти, що вимагають рекультивації і відновлення (наприклад, породні відвали). Такі об’єкти вимагають додаткових капіталовкладень, і тому повинні передаватися інвестору на особливих умовах, можливо при їхній передачі треба зменшити розмір платні за акції на суму необхідних капіталовкладень.

Немаловажним аспектом є географічне положення об’єкта інвестицій. Гірничодобувна галузь існує у щільній взаємодії з переробними, збагачувальними комплексами, а також споживачами (металургія, енергетика). Їхня географічна близькість, розвиненість транспортної інфраструктури впливають на рішення про інвестування.

Окремо інвестор оцінює комплекс економічних питань.
Значний знос обладнання, а також необхідність його заміни на нове, більш сучасне, визначає вимоги інвестора до його вільного і безмитного ввезення на територію України і вивезення з неї.

Найбільш суттєву проблему складає проблема неплатежів і, внаслідок цього, бартеризація економіки. Вугільна промисловість існує у дуже тісній взаємодії з енергетичним комплексом. Проблема розрахунків за електроенергію тягне за собою несплату за паливо електростанціями, що зрештою зводить нанівець саму ідею інвестиційної діяльності. Таким чином інвестор зацікавлений у присутності державних гарантій оплати кінцевої продукції.

За період тривалого державного управління вугільними підприємствами вони накопичили величезну кількість боргів і в першу чергу – перед бюджетом. Видається похвальним прагнення держави перекласти свої борги на нового власника, але малоймовірно, що інвестор з цим погодиться. Коли боржник і кредитор співпадають у одній особі, боргове зобов’язання припиняється. Тому списання державою старих боргів є логічним і справедливим.

Стосовно амортизаційної політики слід сказати, що існуючий на Україні порядок амортизації суттєво гальмує процес оновлення основних фондів. Гірничодобувне обладнання експлуатується у дуже складних умовах і має короткий строк служби.