Однак поки що не можна сказати, що переваги організованих заощаджень для економічного зростання активно і повністю використовуються. Остаточне збалансування заощаджень залежить від усвідомлення державними мужами обмеженості своїх можливостей у царині соціального забезпечення. Економічне зростання буде стабільним і тривалим тільки за умови сильного і розвинутого фінансового сектору, коли саме приватні заощадження стануть надійним джерелом інвестицій. Тому сприяння відновленню і підвищенню рівня заощаджень - одне з найважливіших завдань економічної політики уряду у період переходу до ринку.

Проблеми, характерні для інвестиційного процесу в Україні на всіх етапах, потребують адекватного реагування.

Відхід економіки України від директивно-керованого типу інвестиційного процесу, зважаючи на творення економічних одиниць, притаманних ринковій економіці, є незаперечним. Проте високий рівень централізації фінансових ресурсів не дає підстав для висновку про повний перехід української економіки до одного з типів інвестиційного процесу, притаманних розвинутій ринковій економіці. Відсутність зв'язку фінансової підтримки інвестування підприємств із досягненням запланованих урядом результатів не дає змоги ідентифікувати інвестиційний процес як програмно-орієнтований, а низький рівень розвитку фондового ринку - як ринково-орієнтований. Тому потрібно з'ясувати, наскільки інвестиційний процес в Україні тяжіє до банківсько- чи корпоративно-орієнтованого типу.

Активізація фінансового інвестування об'єктивно потребує запровадження пільг для фізичних осіб. На період не менше п'яти років варто звільнити від оподаткування прибутковим податком доходи, отримані у вигляді дивідендів чи процентів за державними чи корпоративними облігаціями. Доцільно також запровадити елементи системи участі держави у ризику для пожвавлення вторинного ринку цінних паперів (очевидно, що ці заходи потрібно провадити паралельно із переглядом рівня неоподатковуваного мінімуму, що явно занижений). Оскільки дискримінаційне оподаткування корпоративних облігацій, ощадних та інвестиційних сертифікатів уже усунуто, то цей стан справ слід лише зафіксувати.

Ринок цінних паперів потенційно спроможний вирішити проблему недобросовісності покупця в разі приватизації під інвестиційні зобов'язання. Йдеться про емісію на суму приватизованого майна конвертованих облігацій, які дають змогу залучати кошти під конкретні проекти, пропонуючи інвесторові можливість вибору між отриманням процентів чи пакета акцій у власність. Цей тип облігацій відіграв значну роль в економічному відродженні Німеччини у 1948 році. Інфляція, характерна для економіки повоєнної Німеччини, знижувала привабливість цінних паперів із фіксованим процентом. Водночас спроможність акціонерних товариств сплачувати дивіденди була низькою. Конвертовані облігації за цих умов були оптимальним способом фінансування інвестицій.

Додатковим стимулом пожвавлення інвестиційної діяльності могло б стати створення Національного інвестиційного банку (НІБ). Світовий досвід пропонує кілька можливих варіантів формування капіталу такої фінансової інституції. Наприклад, Державний інвестиційний банк, створений у Японії, формував свої ресурси шляхом резервування в ньому (паралельно із резервами в Центральному банку) частини коштів комерційних банків. Обмежуючи кредитний потенціал комерційних банків, уряд отримував необхідні для підтримки інвестиційних проектів кошти. Промисловий кредитний банк у Німеччині було створено за рахунок разових відрахувань промислових підприємств. Отримані ресурси (1 млрд. нім. марок) спрямовувались на фінансування проектів у вугільній та металургійній промисловості й електроенергетиці.

Отже, поєднання механізмів інвестування економіки за посередництва корпорацій (у нашому випадку великих підприємств з частиною державної власності) та підпорядкованої ролі банків із принципами планової системи (централізований розподіл ресурсів і відсутність зв'язку між продуктивністю та фінансовими результатами) лише погіршуватиме ситуацію в інвестиційній сфері. Відповідно, потрібно просуватись в напрямі збалансованого розвитку елементів ринково-, банківсько- та програмно-орієнтованих інвестиційних процесів. Це передбачає вжиття низки рішучих (а часом і жорстких) заходів для поліпшення загальних умов інвестиційної діяльності. Першочерговим завданням регулювання інвестиційного процесу на цьому етапі повинно бути передусім створення умов для пожвавлення активності саме вітчизняного інвестора.

2. Роздержавлення та приватизація, особливості їх здійснення в Україні

Власність є одним із базових понять економічної системи. Від того, хто володіє ресурсами в державі, залежить організація основних економічних процесів.

Із прийняттям Україною Акту " Про незалежність" постало питання щодо переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової. Цей процес започаткований ще у лютому 1991 p. прийняттям Закону України "Про власність" і визнанням існування приватної власності на рівні із державною.

Для регулювання процесу приватизації в Україні упродовж 1992-2000 pp. було ухвалено низку нормативних документів. За дев'ять років Фонд державного майна розробив а Верховна Рада України ухвалила вісім Державних програм приватизації.

У Державній програмі приватизації визначено:*

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;*

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;*

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;*

заходи щодо залучення у процеси приватизації інвесторів;*

особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;*

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їхнього відшкодування та джерела фінансування;*

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їхнього використання.

Згідно із Законом України "Про приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 p., до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:*

майно підприємств;*

об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;*

акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань.

Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також скарбничі підприємства.

У 2000 p. до законодавства, що регулює процеси приватизації внесено значну кількість змін. Поштовхом до позитивної динаміки приватизаційного законодавства став прийнятий 29 грудня 1999р. Указ Президента "Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні". Цим Указом передбачено суттєве пожвавлення темпів приватизації і, отже, продемонстровано позицію влади щодо економічних процесів у державі. Логічним продовженням реформ було ухвалення 18 травня 2000 p. Закону України "Про Державну програму приватизації". Програма, розрахована на 2000-2002 pp., запроваджує жорстке правило: державне майно можна продавати тільки