3. Демонополізація економіки

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення законодавства.

Уперше такі закони були прийняті наприкінці XIX — на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивніше. Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об'єднання) або повне виключення конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачіпало олігополії, вони, як правило, не підпадали під дію антимонопольного законодавства. До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 pp. залишається єдиним антитрестівським законом США. Він забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація.

Тим самим законом заборонялися трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно призводило до істотного послаблення конкуренції або до встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США — Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу та сприяння йому. Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття, тобто об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Методами втілення антимонопольних законів є ліквідація фірми (у США це має місце, коли монополізовано понад 60% будь-якого товару чи послуг), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, в Японії — Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині монополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії — коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох — 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами-учасниками цієї організації. У 1998 p. ЄС прийняв директиву про лібералізацію газового сектора, згідно з якою з 2000 по 2008 p. монополістичний ринок буде відкрито з 20 до 33%.

Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції, зниженню цін. Так, внаслідок переходу газової галузі Великобританії до конкурентних ринків ціни на газ з 1986 до 1998 p. знизилися на 32%. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою та технологічною залежністю).

На початку 1992 p. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та несумлінною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право приймати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.

Пострадянські країни досить часто розпочинали ринкову трансформацію своєї економіки в умовах переважання великих державних промислових підприємств над малими і середніми. Інакше кажучи, більшу частину промислових товарів виробляли державні монополії або, у ліпшому випадку, державні олігополії. Конкуренція ж передбачає обов'язкову наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців конкретного продукту або ресурсу та можливість для них вільно входити у галузь чи виходити з неї. Тому важливим завданням перехідного періоду у цих країнах є демонополізація економіки, ухвалення антимонопольного законодавства для формування конкурентного середовища.

Приватизація державного майна без демонополізації економіки не може помітно підвищити ефективність функціонування економічної системи. Наявні монопольні структури у багатьох випадках доцільно подрібнювати. Це дає змогу утворювати на базі монополій декілька окремих фірм, що виробляють подібну продукцію та конкурують між собою. За умови, що країна із перехідною економікою запровадила та гарантує дотримання прав власності, створення конкурентного середовища можна прискорити шляхом входження у монополізовану галузь іноземних фірм та створення спільних підприємств. Саме ці виробничі одиниці найшвидше допоможуть створити умови як для посилення конкуренції, так і для повноцінного входження економіки країни у систему міжнародного поділу праці.

Висновок

У ринковій економіці командні методи управління не ефективні. Тому для досягнення поставлених макроекономічних завдань країна з перехідною економікою повинна освоїти