У десятку ведучих країн-інвесторів у 1999 р., крім США, входила тільки одна неєвропейська країна — Японія. Але закордонні прямі вкладення японських фірм із 24.2 млрд. у 1998 р. зменшилися до 22.7 млрд. дол. У цілому ж вони залишалися на рівні середини 90-х років і набагато поступилися показникам, досягнутим під час японського економічного буму наприкінці 80-х років.

Вивіз прямих інвестицій із країн, що розвиваються, в останні роки був на межі стагнації: він зменшився з 65 млрд. дол. у 1997 р. до 52.3 млрд. у 1998 р., збільшився до 66 млрд. дол. у 1999 р. Причому велика частина інвестицій вкладалася в рамках інтеграційних об'єднань країн, що розвиваються, а вивіз капіталу в розвинуті був дуже незначним. Особливо, якщо не брати до уваги інвестиції, що проходять через розташовані в деяких державах, що розвиваються, офшорні центри. Частка країн, що розвиваються, у світовому обсязі, вивезених за рубіж прямих інвестицій зменшилася з13.7%у 1997р. до 8.1 у 1998 р. і 8% у 1999р., а частка європейських країн з перехідною економікою - з 0.7% у 1997 р. до 0.3% у 1998-2001 р.

Отже, потік іноземних інвестицій проходить в основному між розвинутими країнами. На долю решти країн припадає незначна частка світового обсягу інвестицій. На структурі міжнародних інвестиційних потоків, безсумнівно, позначилися розходження макроекономічної динаміки в окремих групах країн. Від світової фінансової кризи найбільшою мірою постраждали країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою. Більшість з них наприкінці 90-х років пережили господарський спад чи у кращому випадку уповільнення економічного росту. У розвинутих країнах нестабільність міжнародних фінансових ринків менше відбилася на стані реального сектора.

2.3 Міжнародні ринки трудових ресурсів та фінансів

Масова міграція населення стала одним з характерних явищ життя світового співтовариства другої половини XX століття. Міграція населення являє собою переміщення людей через границі визначених територій зі зміною постійного місця чи проживання поверненням до нього.

Міжнародний ринок робочої сили охоплює різнонаправлені потоки трудових ресурсів, що перетинають національні границі. Міжнародний ринок праці поєднує національні і регіональні ринки робочої сили.

На початок 2000 р. у світі нараховувалося більш 40 млн. трудящих-мігрантів проти 3,2 млн. у 1960 р. Якщо вважати, що на кожного трудящого-мігранта приходиться 3 утриманці, то чисельність мігруючого населення в кінці 90-х років перевищує 100 млн. чоловік.

Міжнародний ринок робочої сили існує поряд з іншими світовими ринками: наприклад, товарів і послуг, капіталу. Робоча сила, переміщаючись з однієї країни в іншу, пропонує себе як товар, здійснює міжнародну трудову міграцію.

Причинами міграції робочої сили являються фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносяться: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні й ін.

Причини економічного характеру криються в різному економічному рівні розвитку окремих країн. Робоча сила переміщається з країн з низьким рівнем життя в країни з більш високим рівнем. Об'єктивно можливість міграції з'являється внаслідок національних розходжень в умовах заробітної плати.

Істотним економічним фактором, що визначає міграцію робочої сили, є наявність органічного безробіття в деяких країнах, насамперед, слабко розвитих. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій. Транснаціональні корпорації сприяють об'єднанню робочої сили з капіталом, здійснюючи або рух робочої сили до капіталу, або переміщають свій капітал у регіони з надлишком трудових ресурсів.

У середині XIX століття було відзначено саме значне явище в історії сучасної міграції населення. У 40-і роки XIX сторіччя відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, унаслідок т.зв. "картопляного голоду".

Широкомасштабна міграція на початку 80-х років XIX в. з Італії і країн Східної Європи в США була зв'язана з падінням цін на європейську пшеницю. Потік міграції різко сповільнився внаслідок погіршення економічної кон'юнктури в США і знову набрав силу в ході економічного пожвавлення.

Сьогодні можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з, що розвиваються в промислово розвиті країни;

2) міграція в рамках промислово розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни (подібна з міграцією з розвиваючихся в промислово розвинуті);

5) міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.

В міру розгортання науково-технічної революції усе більш підсилюється переїзд висококваліфікованих працівників з одних країн в інші, що одержав назву "витоку мозків". По всіляких причинах велике число вчених, інженерів, лікарів і інших фахівців з вищою освітою емігрують з європейських держав за океан. Корпораціям і державним службам західних країн вигідніше здобувати вже готових фахівців з інших регіонів, чим навчати їх у себе. Для країн, що розвиваються, "витік мозків" обертається великим економічним, соціальним, політичним і моральним збитком. Це явище гостро стоїть і перед Україною, коли в багатьох галузях держава втратила практично всіх провідних спеціалістів.

Із середини XX сторіччя міжнародні економічні, фінансові і валютні відносини одержують новий імпульс розвитку. Загальна тенденція до будівництва відкритої економіки сприяє інтенсифікації торгового обміну, розвитку міжнародного фінансування, виникненню нових валютних ринків, розширенню валютно-фінансових відносин між різними країнами.

Валютні відносини представляють сукупність економічних відносин, зв'язаних з функціонуванням грошей, як світових грошей. Гроші, як світові гроші, обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу, переклад прибутків на інвестиції, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і частки грошові перекази.

Валютні відносини здійснюються на національному і міжнародному рівнях. На