По-друге, вихід на "вільний ринок" нових суб'єктів вкрай ускладнений або закритий. Відбувається метаморфоза таких регулюючих інститутів, як попит і пропозиція: в умовах глобалізації вони штучно відриваються від товару, від потреб людини і держави. Натурально-фізична форма товару дедалі більше заміщується віртуальною формою інтелектуального товару у вигляді інформації або послуги. Глобальні монополії відмовляються задоволь-няти потреби і створюють їх самі, розбудовуючи "глобальний попит" і "глобальну пропозицію". Нова, глобальна економіка демонструє тенденцію до віртуалізації праці і виробництва. Інтелектуалізація праці, власності, виробництва ще більше посилює цю закономірність.

Глобалізація в умовах відкритості національних економічних систем сприяє посиленню могутності найрозвиненіших країн світу, передусім транснаціональних корпорацій, з одного боку, та відносному послабленні економічного потенціалу слаборозвинутих країн, поступовій втраті економічного суверенітету цих країн, з іншого боку. Діалектичне заперечення означає підпорядкування економіки слаборозвинутих країн інтересам наймогутніших держав та міжнародних фінансово-кредитних організацій.

В цьому проявляється один з найбільш негативних наслідків глобалізації для України. Згідно з класифікацією Світового банку, в нижній ешелон країн, що розвиваються, входять близько 55 країн, в яких ВВП на душу населення у 1995 році становив менше 765 дол.[15]. За цим критерієм до даної групи слаборозвинутих країн впритул наближається і Україна. Про деструктивний вплив глобалізації на розвиток слаборозвинутих країн засвідчує висновок, що міститься у програмі розвитку ООН: “…втрати країн, що розвиваються, внаслідок відсутності рівноправного доступу до торгових і фінансових ринків і ринку праці складають 500 млрд. дол., що в 10 разів перевищує обсяг засобів, отриманих цими країнами щорічно у вигляді іноземної допомоги”. Приблизно у такому співвідношенні треба оцінювати обсяги допомоги від МВФ та втрат, які несе країна внаслідок виконання умов надання кредитів цією організацією. МВФ та Світовий банк, за твердженням окремих авторитетних американських учених, підпорядковують спроби національного регулювання слаборозвинутих країн “глобальній логіці капіталу”, використовуючи при цьому політику батога і пряника щодо доступу до міжнародних кредитів [4].

Як уже зазначалося, глобальний ринок розділений на ряд регіонів, і логічно, що першим суттєвим кроком України в майбутньому буде вступ до найближчого сильного регіонального сегменту світової торгівельної системи ЄС. Але проблема полягає в тому, що ряд галузей, яким надається пріоритетний розвиток в Україні не є такими в ЄС. Це стосується чорної металургії багатьох галузей АПК, воєнної промисловості тощо.

У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни в обробній промисловості, сфері послуг приводять до того, що в галузі, які одержують вигоди від зовнішньої торгівлі, і галузі, зв'язані з експортом, буде йти більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізаційних процесів, утрачаючи свої конкурентні переваги через зрослу відкритості ринку. Такі галузі змушені докладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до господарських умов, що змінилися не на їхню користь. Скажімо, на сьогоднішній день фермери в бідних країнах припиняють займатися сільським господарством. Причина — імпорт більш дешевого продовольства з країн, що субсидують його виробництво у себе. Це відбувається під натиском МВФ, який вимагає від бідних країн відкриття їхніх ринків. В Гаїті та Мексиці, Мозамбіку та Танзанії дрібні фермери вимушені розпродувати своє майно — вони не в змозі витримати конкуренцію з баронами світової агроіндустрії. Тим часом США ухвалили закон про збільшення щорічних субсидій найбільшим вітчизняним виробникам продовольства на 18 млрд. дол. на рік впродовж десятиріччя. Негативні наслідки цього заходу для фермерів у країнах третього світу складно навіть оцінити.

Це означає можливість відтоку капіталів і робочої сили з цих галузей, що послужить головною причиною для вживання адаптаційних заходів, сполучених з дуже великими витратами. Адаптаційні міри пов’язані для людей утратою роботи, необхідністю пошуку іншого робочого місця, перекваліфікації, що приводить не тільки до сімейних проблем, але і вимагає великих соціальних витрат, причому в короткий термін. В остаточному підсумку відбудеться перерозподіл робочої сили, але спочатку соціальні витрати будуть дуже великі. Подібні зміни криють у собі серйозну погрозу сформованій господарській структурі, і уряди повинні взяти на себе важкий тягар соціальних витрат, зв'язаних з виплатою компенсацій, перепідготовкою, виплатою допомог по безробіттю, наданням підтримки малозабезпеченим родинам.

Розглянемо питання про потоки капіталу в умовах глобалізації. Потоки капіталів, що спостерігаються сьогодні у світі, різко зросли протягом останніх п'ятнадцяти років. Іноземний капітал у виді прямих чи портфельних інвестицій криє у собі цілком певну загрозу для національної економіки, тому що може зникнути з країни настільки ж швидко, як і з'явився, причому національній економіці наносяться великі збитки, пов’язані з раптовим відтоком капіталу.

Разом з тим якщо говорити про прямі іноземні інвестиції, то стосовно них сказане вище не цілком вірно. Вкладені гроші міцно прив'язані до місцевого господарства, їхня ліквідність незначна, їх важко вилучити і повернути в країну інвестора. Що стосується цінних паперів, то це, безсумнівно, більш вільна, рухлива форма капіталу, однак власники цінних паперів у будь-якій країні, будь те Чеська Республіка чи Малайзія, у принципі не хочуть, щоб їхній капітал був цілком вільний. Вони хочуть зробити повноцінні вкладення на відносно тривалий термін, щоб дістати гарантований прибуток. Капітал і у формі цінних паперів не можна вважати цілком вільним. Тому посилання на те, що в результаті глобалізації виникне погроза для макроекономічної політики через наявність великих мас "вільного" капіталу, навряд чи мають під собою достатню основу.

Треба, однак, визнати, що великомасштабні потоки капіталу зобов'язують