Економічна сфера освіти її сутність і методи досягнення

План

Вступ

Розвиток освіти, зростання інтелектуального потенціалу суспільства—важливий фактор соціального та науково-технічного прогресу, розвитку світової цивілізації. 8 сучасних умовах удосконалення всіх ланок освіти диктується революційними змінами в науці, техніці та виробництві, які зумовлюють необхідність постійного підвищення кожним громадянином України своїх загальноосвітніх, економічних, технічних, екологічних та інших знань, умілого та ефективного застосування в усіх сферах виробництва сучасної техніки, новітніх досягнень науково-технічного прогресу.

Багатство здібностей і талантів кожної людини — це найголовніше надбання суспільства, джерело його поступального розвитку.

В програмних документах Верховної Ради України, у виступах Президента України всебічно обґрунтований стратегічний курс нашої держави на формування в Україні соціальне орієнтованої ринкової економіки в органічному зв'язку з вирішенням кардинальних соціальних завдань і дальшим нарощуванням освітнього, духовного потенціалу всього суспільства.

Магістральними напрямами реформування освіти в Україні визначено: децентралізацію й демократизацію управління освітою, диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, варіативність навчальних планів і програм. Головною метою й призначенням освіти нині є виявлення і розвиток таланту, створення можливостей для самореалізації кожної особистості, розвиток і збагачення інтелекту, формування у школярів інтересу до знань, до самоосвіти.

Процес реформування освіти В Україні ускладнюється кризовими явищами, які охопили всі сфери суспільного життя. Нині було б, очевидно, передчасним робити остаточні підсумки діяльності у цьому напрямі. Проте без перебільшення можна сказати, що в усіх регіонах України розпочалося реформування системи освіти. Відбувається перегляд звичних стереотипів і застарілих концепцій, перехід від авторитарного, адміністративно-командного стилю керівництва закладами освіти до утвердження демократичних форм і методів управління освітою.

У свою чергу складна економічна ситуація, що склалася в Україні, ставить зрослі вимоги перед освітою, вимагає постійного підвищення загальноосвітньої і професійної підготовки кожного трудівника. За визначенням відомих зарубіжних економістів і соціологів (Д. Белла, Дж. Гелбрейта, А. Тофлера та ін.), нова економічна епоха, в »ку вступають західні держави,—епоха інформації, або постіндустріальна,—базується на знаннях. Саме потреба в знаннях зумовлює зростаючу роль освіти в розвитку соціально-економічного прогресу суспільства.

1. Освіта на порозі ХХ ст.

Реформування економіки, яке в різні часи здійснювалося в розвинутих країнах Заходу, як правило, супроводжувалося підвищенням уваги до інтелектуального потенціалу суспільства, до розвитку освіти. В усіх країнах, які здивували світ своїм економічним чудом, освіті був наданий абсолютний пріоритет. Адже світова практика показує, що вкладення в освіту € значно ефективнішими, ніж інвестиції, скажімо, в розширення основних фондів виробництва. Життя підтверджує, що чим вищий рівень освіти населення, тим вищою є професійна і соціальна його мобільність. Технічний прогрес збільшує частку тих галузей і спеціальностей, наукомістких виробництв, які вимагають більш високої освітньої підготовки і компетентності. Саме завдяки зростаючим інвестиціям в освіту розвинуті країни зберігають своє провідне становище у світовій економіці, в тому числі й країни, які не мають значних запасів сировинних ресурсів і обрали національною стратегією розвитку своїх держав прогрес освіти.

В умовах розгортання науково-технічного прогресу інтересам виробництва нині найбільше відповідає закінчена середня освіта як база для продовження навчання і формування гармонійно розвиненої особистості. В багатьох розвинутих країнах світу вже ведеться підготовка до переходу до загальної вищої освіти. Зокрема, в Японії у 1989 p. охоплення населення середньою освітою досягло 96,2 %. Така сама картина характерна і для США, де на освіту виділяється до 8 % валового суспільного доходу. В цих країнах створено базу для впровадження загальної вищої освіти.

Відомо, що на початку XX століття знань, отриманих людиною в результаті закінчення навчального закладу, вистачало на все життя, в 40-х роках — на півжиття, нині — на 5—10 років. Це зумовлює необхідність постійного вдосконалення системи освіти шляхом формування безперервної освіти, інтеграції науки, освіти та виробництва; створення інтенсивних, гнучких систем навчання, які забезпечують високу якість загальноосвітньої і професійної підготовки; реалізації усіх потенціальних можливостей і здібностей особистості; формування міцного освітнього потенціалу в кожному регіоні; зміцнення матеріально-технічної бази галузі. Нині місцями у вищих учбових закладах України можуть бути забезпечені 36 % випускників середніх загальноосвітніх шкіл, тоді як у розвинутих країнах світу цей показник досягає 80 %. Водночас зазначимо, що за кількістю спеціалістів Україна посідає 9-е місце серед республік колишнього Союзу РСР.

Посилення ролі освіти в підвищенні ефективності виробництва, у виході економіки України з кризового стану можливе не лише в результаті нарощування масштабів підготовки кадрів, а й за рахунок їх раціонального використання. Це зумовлює необхідність забезпечення оптимізації пропорцій у підготовці фахівців 1—2 та 3—4 рівнів акредитації; вдосконалення мережі вищих навчальних закладів. Адже саме через нераціональне територіальне розміщення навчальних закладів мають місце і значні диспропорції у забезпеченні галузей народного господарства кадрами. Найбільша концентрація вузів припадає на великі промислові центри (Київ, Харків, Одесу, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк), у яких навчається понад 60 % загального контингенту студентів України. Водночас у вузах Київської, Волинської, Житомирської та Чернігівської областей навчається лише 5 %. При цьому мережа навчальних закладів не збалансована за рівнями і напрямами підготовки фахівців у відповідності з структурою реальних потреб. Диспропорції в розміщенні навчальних закладів та в структурі підготовки кадрів можуть загострити проблему безробіття. Адже серед безробітних 52 % становили у 1994 p. спеціалісти з вищою та середньою освітою.

Найбільшу питому вагу безробітних спеціалістів з вищою освітою мають Харківська, Миколаївська, Тернопільська, Львівська, Вінницька області та Автономна Республіка Крим.

У західних країнах з метою заохочення кадрів до