В нашій країні необхідно передбачити збільшення масштабів будівництва закладів освіти по підготовці висококваліфікованих робітничих кадрів та спеціалістів, зокрема бухгалтерів-економістів, юристів і правом викладання основ правознавства тощо. Особливу увагу слід приділяти вивченню нових досягнень науки і техніки, питанням комп'ютерної грамотності. Навчальні програми мають стати ефективним інструментом розвитку освіти.

Важливим напрямом удосконалення системи освіти с пошук шляхів поліпшення фінансування навчальних закладів при поєднанні бюджетних і позабюджетних джерел.

Системою освіти України нагромаджено значні потужності для власного розвитку, що доповнюються додатковими можливостями, пов'язаними з появою недержавних навчальних закладів і припливом недержавних джерел фінансування. Однак у 1985-1999 pp. спостерігаються суперечливі тенденції. На рівні загальної середньої освіти відбувається поступове скорочення протягом 90-х років учнівського контингенту, основною причиною чого виступає зниження народжуваності та, відповідно, чисельності дітей шкільного віку (на 6,7%). Кількість професійно-технічних училищ і вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів (коледжів і технікумів), на жаль, скорочується; відповідно, на 19,1% і 9,2%. Водночас катастрофічне зменшується чисельність учнів ПТУ (на 29,6%) і студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації (на 34,7%). Відчутне зростання спостерігається на рівні вищої освіти: кількість навчальних закладів збільшується тут на 115,8%, а чисельність студентів - у 1,5 раза. Відповідно змінюються і відносні показники розвитку цієї системи: у загальній чисельності населення зростає частка осіб, які здобувають освіту у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації (на 70,7%), тоді як питома вага учнів усіх інших рівнів освіти у розрахунку на 10 тис. жителів скорочується (відповідно, на 3,5%, 13,8% і 32,7%).

Показник кількості студентів, яка припадає на відповідну групу населення (як правило, 10 тис. чол.), є дуже важливим при міжнародних порівняннях освітніх потенціалів різних країн. В 1995 p. у середньому в державах світу кількість студентів у розрахунку на 10 тис. чол. населення становила 143, а в розвинутих країнах - 411. При цьому в Україні в 1995 p. на кожні 10 тис. чол. населення припадало 300 студентів усіх рівнів вищої освіти (тоді як у 1985 p. - 326), у 1999 p. -359 і в 2000 p. - 392 (з них 285 - студенти вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації).

Підвищення рівня освіченості всього населення (що проявляється у зазначених тенденціях до зростання чисельності населення з найвищими рівнями підготовки) - це, безумовно, позитивна тенденція. Разом з тим вона не повинна відбуватися за рахунок скорочення підготовки спеціалістів інших рівнів. Таке скорочення певною мірою може бути пояснене скрутним економічним становищем в Україні: не можна готувати людей за спеціальностями, для яких немає робочих місць. Водночас збереження цієї тенденції надалі може спричинити надмірну стратифікацію українського суспільства і посилення розриву між його верствами. Наслідком надмірного поширення вищої освіти непропорційно іншим її рівням може стати знецінення дипломів про вищу освіту. Брак підготовлених фахівців на рівні молодшого спеціаліста призведе до того, що на відповідних робочих місцях використовуватиметься праця фахівців вищого рівня.

Загальний розмір видатків держави на освіту свідчить про те значення, яке надається освіті в суспільстві. Протягом 90-х років XX ст. фінансові ресурси освіти стали більш різноманітними - крім державного фінансування, навчальні заклади одержують також інші надходження. Однак показники державного фінансування освіти (абсолютні та відносні) є дуже важливими при міжнародних порівняннях.

В Україні видатки на освіту не тільки становлять досить низький процент ВВП, але й мають тенденцію до зниження: у 2000 p. цей показник сягнув лише 3,1%. До того ж реальний ВВП 2000 p., обчислений за офіційною статистикою, складав приблизно 31% ВВП 1990 p. Таким чином, якщо в 1990 p. на потреби освіти виділялося 3,8% ВВП, то у 2000 p. - відповідно, 0,98% ВВП 1990 p. Отже, реально державні видатки на освіту скоротилися майже вчетверо.

Світовий досвід доводить, що видатки на освіту повинні становити не менш як 5% ВНП. Експертами ЮНЕСКО мінімально можливу частку видатків держави на освіту визначено в 3,5% - інакше, на їх думку, неминучим стане розпад інфраструктури освітянської системи. Якщо в країнах, які розвиваються, видатки держави на освіту сягають у середньому 4,1% ВНП, то в розвинутих - відповідно, 5,3%.

Також важливою і показовою для оцінки освітнього потенціалу країни виступає серія показників про розмір видатків, які припадають на 1 учня на різних рівнях освіти. У таблиці 5 наведено величини державних видатків у розрахунку на 1 учня (студента) у гривнях і на основі середньорічного обмінного курсу - в доларах.

У 1999 p. державні видатки у розрахунку на 1 учня (студента) реально ще більше скоротилися, що зумовлено зниженням курсу гривні. Відносно високі видатки на учнів професійно-технічних училищ пояснюються не стільки вищими обсягами фінансування, скільки скороченням їх чисельності. Фінансування навчальних закладів (і особливо вищої освіти) дедалі більше здійснюється за рахунок інших джерел, які доповнюють державні. Однак це не може замінити того, що держава повинна забезпечувати достатній рівень фінансування системи освіти. У 2000 p. видатки державного бюджету на 1 студента вищих навчальних закладів становили 629 грн. (або 97дол.) на рік, а