Фрідріх фон Візер

ПЛАН

Вступ

Фрідріх фон Візер народився у Відні у 1851 році, і після ранньої освіти в області соціології він, разом із своїм колегою, другом дитинства і шурином Євгеном фон Бьом-Баверком, став значним і головним членом ранньої австрійської школи Карла Менгера.

Візер і Бьом-Баверк підготували таке покоління "австрійців" у Відні з початку 1890-их і наприкінці 1900-их, таких як Людвіг фон Мізес, Фрідріх Хайєк і Й. Шумпетер.

Візер займав різноманітні посади в університетах Відня і Праги, поки його в 1903 році не запросили у Віденський університет, щоб зайняти місце Менгера. Відомий своїм олімпійським спокоєм і незалежністю протягом усього життя, Візер, в остаточному підсумку, у 1917 році усе ж вступив на австрійську політичну арену.

Візер відомий по двох основним роботам: Природна цінність (1889), в якій детально описаний принцип альтернативної вартості і теорія зобов'язання, і Соціальна Економіка (1914), що являє собою сміливу спробу застосувати ці теорії до реального світу.

1. Економічні погляди Фрідріха фон Візера

Ф. Візер - один з найближчих сподвижників К. Менгера увійшов в економічну науку внесенням до наукового обороту "законів Госсена", принципу "вмінення", а також подальшою розробкою теорії "граничної корисності".

У його головних роботах - "Походження і основні закони економічної цінності" (1884 p.), "Природна цінність" (1899 p.), "Теорія суспільного господарства" (1914 p.) - суттєво поглиблено теоретичні ідеї "австрійської школи". Свої погляди Ф.ф. Візер пропагував з кафедри, яку успадкував від свого вчителя К. Менгера.

З ім'ям Ф. Візера пов'язують теорію так званих "альтернативних витрат". Згідно з нею, цінність благ визначається не цінами факторів виробництва, а на основі принципу "вмінення". За логікою Візера, "видатки" - це не виробничі витрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого їх використання. Отже, категорія "витрат" - це сугубо "суб'єктивна категорія". Такий підхід можна ще назвати "теорією втрачених можливостей".

Знайомлячись з творчими досягненнями Ф. Візера, щоб уникнути повторення загальних положень, позицій і суджень з його колегами—однодумцями по австрійській школі, звернено увагу на ті з них, які свідчать про розбіжність ідей і зустрічаються лише у Візера.

2. “Сумарна корисність” Ф. Візера

Насамперед слід виділити пропонований Ф. Візером спосіб визначення сумарної корисності. О. Бем-Баверк дає зрозуміти, що кожне з однорідних благ має різну сумарну корисність. Інше кажучи, учений характеризує сумарну корисність за допомогою адитивного методу.

На думку Візера, такий метод прийняти не можна, тому він пропонує просте множення граничної корисності блага, на кількість однорідних благ, що прийнято називати "мультиплікативним" способом визначення сумарної корисності. Його аргументи на користь цього способу такі: " ...Основний закон визначення корисності говорить, що всі одиниці запасу (частини, цілого) оцінюються з точки зору їх сукупної корисності. Цей закон називається законом граничної корисності, або ж граничним заковом. З нього випливає, що кожен подільний запас економічно оцінюється шляхом множення граничної корисності на кількість одиниць запасу. Це не новий закон, а лише його нове формулювання".

Вся концепція Фрідріха фон Візера містить такі положення. Ресурси, які призначені для виробництва, завжди обмежені. Вони можуть бути використані в різних галузях і по-різному, тобто альтернативно. Зерно чи вугілля можна використати і для випічки хліба і для виготовлення пива. Використання засобів виробництва в одній з названих галузей означатиме неможливість їхнього використання в іншій. Де саме і як саме вони будуть використані, вирішується на ринках, у процесі ринкової конкуренції.

Обсяг пропозиції вугілля чи зерна зумовлюється не витратами на їхнє виробництво, а мірою їх "корисності" для виробника, тобто продавця. Пропонуючи їх на продаж, продавець тим самим відмовляється від їхнього альтернативного використання. Він несе жертву. Ця жертва має бути відшкодована.

Усі різноманітні видатки визначаються на основі співставлення "рівнів корисності". Так, витрати на "виробничі фактори" визначаються опосередковано: вона залежить від "цінності" споживчих товарів. Логіка тут така. Засоби виробництва (виробничі фактори) потрібні не самі по собі, а для створення кінцевої продукції. Це "проміжний" товар. А попит на "проміжний товар" визначається попитом на продукт кінцевого призначення. Отже, цінність факторів, які беруть участь у виробництві, має похідний, тобто "вмінений" характер.

Однак в цілому теорія "альтернативних витрат" не містить відповіді на питання, як саме витрати розподіляються між виробничими факторами. Водночас вона узгоджена з принципом "оптимального розподілу" ресурсів між галузями: пропорції розподілу визначаються "граничною їх корисністю" (у розумінні Візера "маржинальною корисністю").

Саму "сумарну корисність" Ф. Візер пропонує визначати простим множенням "граничної корисності" окремого блага на кількість однорідних благ, що прийнято називати "мультиплікативним способом". Аргументація тут така: "Основний закон обчислення користі проголошує, що усі одиниці запасу (частки, штуки) оцінюються відповідно їх "граничній корисності". Цей закон ми будемо називати "законом граничної корисності" або, ще коротше, "граничним законом". З "граничного закону" витікає наслідок, що "кожний ділимий запас економічно оцінюється шляхом множення граничної корисності на кількість одиниць запасу (часток, штук)".

3. “Теорії походження прибутку" і вчення про приватну власність

Аналізуючи погляди Ф. фон Візера, цього надзвичайно оригінального вченого, не можна обминути його вчення щодо суті, природи приватної власності взагалі, і організації приватного господарювання зокрема.

Неординарним було дослідження Ф. Візером такої важливої проблеми в рамках його ж "теорії походження доходу", як приватна власність і приватна організація господарства. Учений дійшов думки, що приватна власність черпає визначення її смислу з позицій логіки господарювання. При цьому, як аргументи, він називає: необхідність дбайливого ставлення до витрачення господарських благ з тим, щоб