Демпінг як метод нетарифного регулювання полягає у просуванні товарів на зовнішній ринок шляхом їх продажу за цінами, нижчими від цін внутрішнього ринку. Різниця вартості, яка утворена між цінами внутрішнього та зовнішнього ринків, може бути компенсована або субсидована за рахунок бюджетних коштів чи за рахунок окремих підприємств. Демпінг може застосовуватися з використанням однієї з існуючих форм: спорадичної, навмисної, постійної, зворотної або взаємної. Спорадчий демпінг – це епізодична реалізація зайвого товару, кількість якого перевищує можливості держави або підприємства щодо цього збереження. Підставою для його застосування може бути надмірна вартість зберігання товару за специфічних умов, які треба забезпечити. Навмисний демпінг застосовується для отримання певних переваг у конкурентній боротьбі з метою заволодіння зовнішнім ринком або його сегментом. Постійний демпінг передбачає, що експортовані товари постійно просуваються за зниженою ціною. Зворотній демпінг – продаж товарів за цінами, вищими від цін внутрішнього ринку. Взаємний демпінг обумовлює зустрічну торгівлю двох країн одним товаром за зниженими цінами.

Одним з методів, що регулює торговельні відносини різних країн, полягає в укладанні двосторонніх договорів, які визначають принципи та режим торговельних стосунків.

Такими ж методами є певні правові режими, як-то режим найбільшого сприяння та національний режим. Режим найбільшого сприяння передбачає встановлення на підставі міжнародних торговельних угод такого порядку торгівлі, за якого між країнами здійснюється торговельний обмін із застосуванням загальноприйнятих правил, що забезпечує утворення недискримінаційного режиму світової торгівлі. Водночас національний режим обумовлює економічні стосунки між країнами, за яких одна держава надає іноземним юридичним та фізичним особам, такі самі юридичні можливості стосовно зовнішньоекономічної діяльності що і для резидентів своєї країни.

Отже, нетарифне регулювання як інструмент зовнішньоторговельної політики держави являє собою певну сукупність засобів, а саме: кількісні обмеження, приховані засоби протекціонізму, фінансові та неекономічні засоби, кожний з яких складається з певних методів державного впливу на зовнішньоторговельні відносини.

2. Еволюція та особливості сучасного етапу системи державного регулювання зовнішньої торгівлі України

2.1. Трансформація системи тарифного регулювання в України

В умовах високого розвитку економічних відносин між країнами, а саме торговельних відносин, державне регулювання цієї сфери займає “верхній ярус” в сучасному ринковому механізмі. Через державне регулювання зовнішньої торгівлі формується позиція вітчизняних підприємств, що діють на зовнішньому ринку. Зовнішньоторговельна політика країни також визначає основні напрямки щодо стабілізації розвитку національної економіки, шляхи її зростання, збільшення національного багатства. Відповідно, регулювання зовнішньої торгівлі опосередковано впливає на соціальний стан всередині країни, рівень зайнятості населення, рівень добробуту тощо.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі в Україні знаходиться на стадії формування та розвитку. Для України цей процес ускладнений тим, що за роки перебування у складі СРСР, наша держава фактично не мала власного механізму регулювання зовнішньої торгівлі. Тепер, необхідно побудувати такий механізм, причому вимоги до нього досить високі та жорсткі. Від України вимагається стати повноправним суб’єктом у світовому господарстві за умов збереження свого суверенітету та національних інтересів.

Державне регулювання імпорту товарів в Україні, як і в світі, здійснюється та-рифними та нетарифними методами. Щодо тарифних методів, то в Україні перший Митний тариф було запроваджено Декретом Кабінету Міністрів від 11 січня 1993 р. № 4.

Приймаючи у 1993 році цей документ, наша держава не лише відходила від за-гальносоюзних тарифів, але і враховувала реальний стан економіки на той час (падіння виробництва життєво необхідних товарів, нестача валюти, гіперінфляція тощо). В зв'язку з цим було затверджено ставки ввізного мита здебільшого помірні, що поряд із фіксованим курсом долара стимулювало ввезення імпортних товарів для поповнення внутрішнього ринку. Більшість ставок мита не перевищувала 2 - 5%, і лише окремі ставки досягали 10 -20%. При цьому сільськогосподарські товари, які ввозилися із країн, що розвиваються (145 країн), взагалі не оподатковувалися, а товари з тридцяти високорозвинутих країн світу оподатковувалися за пільговими ставками. Лише товари з Ізраїлю, Македонії, Хорватії та деяких інших країн оподатковувалися за повними ставками, які були вищими від пільгових на 5 - 10 відсотків. Це свідчить про те, що ступінь жорсткості державного регулювання зовнішньої торгівлі був низьким. Застосування імпортного мита на такому рівні, говорить про ліберальний режим імпорту.

Такий режим тривав до травня 1994 року, коли Уряд отримав право внесення змін до ставок ввізного мита. Внаслідок цього було прийнято близько 70 постанов Уряду і 10 законів, якими змінено 95% ставок ввізного мита, затверджених Декретом Кабінету Міністрів від 11 січня 1993 р. №4. Ці ставки не завжди були обґрунтованими і нерідко на один і той же товар вони змінювалися по 3 - 4 рази на рік.

Такі дії держави підтверджують те, що напрямок лібералізації зовнішньої торгівлі було змінено на протилежний – захист внутрішнього ринку від імпортних товарів.

Лише 3 серпня 1998 р. постановою № 1213 Уряд, за рекомендацією МВФ, взяв зобов'язання, згідно з яким у 1999 році намічалося вносити зміни до ставок ввізного мита один раз на півроку, а з січня 2000 року - один раз на рік. Це зобов'язання виконувалося, що створило більш стабільні і передбачувані умови для роботи підприємців.

Фактично, аж до травня 1996 року в Україні застосовувалися лише адвалерні ставки ввізного мита, але потім серією законів було вперше введено комбіновані ставки ввізного мита на підакцизні товари (тобто адвалерні ставки у відсотках до митної