У зв'язку з цим показовим є приклад Бразилії, оскільки там програма валютно-фінансової стабілізації, в якій фіксований валютний курс як номінальний "якір" (прив'язка національної валюти - реала до долара)
відігравала вирішальну роль. Як і в інших країнах, які запровадили схожі
антикризові заходи, внаслідок стабілізації валютного курсу зростання цін
суттєво зменшилося. Але зупинення зростання цін відбувалося за рахунок
завищення валютного курсу. Тому наступним логічним кроком, здавалося,
мала б бути відмова від фіксованого валютного курсу і запровадження
гнучкішої системи валютних курсів. Як приклад, може служити досвід
Ізраїлю та вже згадуваної Польщі, які після стабілізаційних програм у
відповідно 1985 та 1990 роках, в основі яких лежав фіксований валютний
курс поступово девальвували свої національні валюти і переходили до менш
жорсткої антиінфляційної політики. Деякі країни дотримувалися жорсткої
прив'язки національних валют до долара, оскільки завищена вартість
національної валюти означала дешеві споживчі товари та високі заробітні
плати в містах. Як приклад можна назвати Мексику взірця 1994 року, яка
забарилася із зміною режиму валютного курсу, оскільки уряд побоювався
політичних наслідків напередодні президентських виборів. Результат
виявився непрогнозованим: відразу ж після виборів уряд вдався до різкої
девальвації, внаслідок зменшення резервів у марних спробах захистити
національну валюту - песо. Очевидно, що уряд Бразилії мав на увазі
фінансові кризи в Мексиці, Азії та Росії, тим більше знав про це МВФ. І все
ж, Бразилія запізнилася із зміною режиму валютного курсу саме через
президентські вибори. Уряд проводив незначну девальвацію, яка не була
достатньою, аби компенсувати завищення валютного курсу в попередні
роки. Вже восени 1997 року з початком фінансової кризи у Південно-східній
Азії, бразильський реал був атакований валютними спекулянтами, у зв'язку
із завищенням валютного курсу, зростанням бюджетного дефіциту та
значного нагромадження короткострокового внутрішнього та зовнішнього боргу. Саме якраз в цей період потрібно було змінити акценти у грошово-кредитній та валютно-курсовій політиках. Але бразильський уряд прийняв доленосне рішення підняти відсоткову ставку до 50% річних, щоб захистити національну валюту. Як наслідок, економічне зростання припинилося, почали виникати фіскальні проблеми. Замість зменшення бюджетного дефіциту з 4% до 2% від ВВП, бюджетний дефіцит зріс до 8% від ВВП внаслідок початку економічного спаду, що призвело до зменшення податкових надходжень та зростання ціни обслуговування державного боргу.[83,83]

У деяких випадках сам термін "номінальний якір" так розширили, що, як виявилося пізніше, він включав в себе будь-який аспект антиінфляційної політики. Наприклад, як писали Дж.Сакс, А.Торнелл та А.Веласко. що незалежність центрального банку, наперед оголошені цільові рівні інфляції, гнучкі ринки праці та збалансована фіскальна політика, є тими номінальними якорями, які можуть підтримувати інфляцію на низькому рівні навіть за умов плаваючого валютного курсу. [92,54] Однак, таке широке визначення "номінального якоря" дещо призводить до розпливчастого розуміння самої суті поняття. Тому вважається доцільним, що використання самого поняття "номінальний якір" має зводитися до обмеження тих чи інших дій уряду протягом тривалого періоду часу.

Для того, щоб постійно зростала довіра до валютного курсу як номінального "якоря", сам "якір" повинен служити якимось довгостроковим обмеженням, певними рамками, за які не повинні виходити ті чи інші дії уряду, а не короткостроковим маяком у грошово-кредитній політиці. Іншими словами, зобов'язання щодо підтримання фіксованого валютного курсу повинно розглядатися як довгострокове зобов'язання щодо готовності жертвувати національною макроекономічною політикою, коли пропозиція національних грошей повністю залежить від стану платіжного балансу, так як це було за умов золотого стандарту. Завоювання довіри до такої політики також вимагає відмовитися від контролю за рухом капіталів та лібералізувати зовнішню торгівлю, аби внутрішня монетарна політика не залежала від стану зовнішнього сектору економіки. Отже, це є абсолютно інший вид стратегії щодо стабілізації валютного курсу протягом короткострокового періоду. Офіційні особи у країнах з перехідними економіками та у країнах з новими ринками інколи надіються, що ринок не зможе визначити справжній стан речей, а точніше нездатність уряду виконувати свої зобов'язання протягом довгострокового періоду, і сильні позиції уряду по дотриманню фінансової дисципліни протягом короткострокового періоду. Однак, приклади валютних криз у Мексиці, Росії та у країнах Західної Європи, що використовували механізм Європейської Валютної Системи показали, якою небезпечною може бути ілюзія довіри до урядової політики. Ринок жорстоко карає тих, хто його "обманює".

Беручи до уваги ці факти, необхідно визнати, що тимчасова прив'язка валютного курсу як і тимчасовий контроль за зростанням цін та заробітної плати є вдалими заходами для розірвання ланцюгу інфляційних очікувань. Окрім цього, тимчасовий контроль за зростанням цін може допомогти створити політичну підтримку для стабілізаційної програми. Негайні політичні вигоди від таких заходів щоправда пізніше трансформуються у політичні втрати, згідно із аналізу вигод та витрат рестриктивної макроекономічної політики. Таким чином, тимчасовий контроль за цінами, може бути частиною політичне оптимального стабілізаційного пакету в тому розумінні, що він може вдало поєднуватися із