Теорія паритету купівельної спроможності. Ця теорія базується на номіналістичній і кількісній теорії грошей, Вона бере початок від поглядів англійських економістів Д. Юма і Д. Рікардо. Основні положення цієї теорії состоять у ствердженні, що валютний курс визначається відносною вартістю грошей двох країн, яка залежить від рівня цін, а рівень цін - від кількості грошей в обігу. Дана теорія направлена на пошук «курса рівноваги», який підтримав би рівновагу платіжного балансу. Цим визначається її зв\язок з концепцією автоматичного саморегулювання платіжного балансу. Теорія паритету купівельної спроможності, визнаючи реальну базу курса валют -купівельну спроможність, заперечує його вартісну основу, перебільшує роль стихійних ринкових факторів і недооцінює державні методи регулювання курсових співвідношень і платіжного балансу. Відсутність цілісності цієї теорії сприяє періодичному її відродженню. Вона стала складовим елементом монетаризма, послідовники якого перебільшують роль змін грошової маси в розвитку економіки та інфляції, а також ринкового регулювання.

Теорія регульованої валюти. Кейнсіанська теорія регульованої валюти виникла під впливом світової економічної кризи 1929-1933 рр., коли виявилась неспроможність ідей неокласичної школи, яка виступала за вільну

конкуренцію і невтручання держави в економіку. В протидію теорії валютного курсу, яка допускала можливість автоматичного його вирівнювання, на базі кейнсіанства була розроблена теорія регульованої валюти, яка представлена двома напрямами. Перший напрям - теорія рухливих паритетів або маневрованого стандарту, - розроблена І. Фішером і Дж. М. Кейнсом. Фішер пропонував стабілізувати купівельну спроможність грошей шляхом маневрування золотим паритетом грошової одиниці. На відміну від Фішера Кейнс захищав еластичні паритети стосовно до нерозмінних кредитних і паперових грошей, так як вважав золотий стандарт пережитком минулого. Кейнс рекомендував знижувати курс національної валюти з метою впливу на ціни, експорт, виробництво і зайнятість в країні, для боротьби за зовнішні ринки. Другий напрям - теорія курсів рівноваги або нейтральних курсів - замінює паритет купівельної спроможності поняттям «рівновага курса». Нейтральним вважається валютний курс, відповідаючий стану рівноваги національної економіки.

Теорія ключьових валют. Історичним підґрунтям появи цієї теорії виявилась зміна співвідношення сил у світі на користь СІЛА на базі підсилення нерівномірності розвитку країн. Представники теорії ключьових валют - американські економісти Дж. Вільямс, А. Хансен, англійські економісти Р. Хоутрі, Ф. Грехем та ін. Сутність даної теорії полягає в прагненні довести:

необхідність і неминучість розподілу валют на ключьові (долар і фунт
стерлінгів), тверді (валюти залишившихся країн «групи десяти» - марка
ФРГ, французський франк та ін.) і млякі, або «екзотичні», валюти, не граючі
активної ролі в МЕВ;

лідируючу роль долара в протидію золоту (по їх оцінці, доллар «не
гірше, а краще золота»);

необхідність орієнтації валютної політики всіх країн на долар і
підтримки його як резервної валюти, навіть якщо це протирічить їх
національним інтересам.

Криза Бреттон-Вудської системи виявила неспроможність стверджень про перевагу долара над іншими валютами. Американська валюта виявилась такою ж нестабільною, як й інші національні нерозмінні кредитні гроші.

Теорія фіксованих паритетів і курсів. Прибічники цієї теорії (Дж. Робінсон, Дж. Бікердайк, А. Браун, Ф. Грехем) рекомендували режим фіксованих паритетів, допускаючи їх зміну лише при фундаментальній нерівновазі платіжного балансу. Вони прийшли до висновку, що зміни валютного курсу - нееффективний засіб регулювання платіжного балансу у зв"язку з недостатньою реакцією зовнішньої торгівлі на коливання цін на світових ринках у залежності від курсових співвідношень. Ця теорія мала вплив на принципи Бреттон-Вудської валютної системи, заснованої на фіксованих паритетах і курсах валют.

Теорія плаваючих валютних курсів. Представники цієї теорії -переважно економісти неокласичного (монетаристського) напряму. Сутність даної теорії полягає в обгрунтуванні наступних переваг режима плаваючих валютних курсів порівняно з фіксованими:

автоматичне вирівнювання платіжного балансу;

вільний вибір методів національної економічної політики без
зовнішнього тиску;

стримування валютної спекуляції, так як при плаваючих валютних курсах
вона набуває характер гри з нульовим результатом: одні втрачають те,
що виграють інші;

стимулювання світової торгівлі;

валютний ринок краще, ніж держава визначає курсове співвідношення
валют.

На думку монетаристів, валютний курс повинен вільно коливатись під впливом ринкового попиту та пропозиції, а держава не повинна його регулювати.

Нормативна теорія валютного курсу. Ця теорія розглядає валютний курс як додатковий інструмент регулювання економіки, рекомендуючи

режим гнучкого курсу, контрольованого державою. Дана теорія називається нормативною тому, що її автори вважають, що валютний курс повинен засновуватись на паритетах і угодах, встановлених міжнародними органами.

Валютна політика і регулювання валютного курсу

Валютна політика представляє собою сукупність регулюючих економічних, правових та організаційних заходів та форм, здійснюваних державними установами, центральними банківськими та фінансовими установами, міжнародними валютно-кредитними організаціями та фінансовими інститутами з метою впливу на валютно-фінансові відносини.

По рівню узгодженості валютну політику можна поділити на:

Незалежну валютно-фінансову політику. Державне регулювання
здійснюється урядом країни в односторонньому порядку без узгодженості
з іншими країнами.

Зкоординовану валютно-фінансову політику. Методи валютної
політики узгоджуються між двома країнами у формі платіжних угод, які
визначають і регулюють організацію взаємних розрахунків і платежів між
країнами, різноманітних клірингових і неклірингових угод. Таке
узгодження може бути досягнуто шляхом угоди між двома чи більше
країнами.

Єдину (загальну) валютно-кредитну і фінансову політику (на рівні
міжнародних організацій - тільки для ЄС існує), яка узгоджується і
регулюється багатосторонніми угодами. Прикладом такого узгодження є
введення єдиної валюти ЕВРО для країн-членів Європейського
валютного союзу з 1 січня 1999 року.

Останнім часом істотно зростає значення