Іншим важливим методом регулювання інноваційної діяльності є створення відповідного законодавства. Законодавчі норми досить різноманітні і стосуються багатьох областей впливу на інноваційну політику. Наприклад, патентне право що діє в США та країнах західної Європи вже близько 200 років законодавчо закріплює права винахідників на їхні відкриття - інтелектуальну власність, що припускає монополію автора на науково-технічне рішення. Ця обставина дозволяє винахіднику, подібно землевласнику, одержувати, по визначенню своєрідну інноваційну ренту, тобто плату за користування його винаходом. Таке положення в кінцевому рахунку позитивно позначається на активності наукової праці в країні. Антитрестовське законодавство дозволяє підтримувати необхідний рівень конкурентної боротьби - важливого фактора стимулювання інноваційної активності. Це обставина у значній мері обумовлює спрямованість торгово-валютної політики, орієнтованої на захист інтересів національного капіталу в області реалізації нововведень всередині країни.

Особливий внесок держави у створення національної інноваційної політики пов’язаний з її роллю в розвитку системи вищої освіти та науки в цілому. Адже розвинута наука є однією з передумов інноваційного розвитку будь-якої національної економіки. У розвинутих країнах держава бере на себе від 20 жо 50% національних видатків на науку, причому для фундаментальних досліджень цей показник становить 50-70%. Крупка М.І. Фінансово-кредитнимй механізм інноваційного розвитку економіки // Фінанси України. – 2001. - №11. – С.96.

Державне фінансування науки і наукового обслуговування в бюджеті розвинутих промислових країн складає на менше 3% (Рис.2).

Рис. 2. Частка наукових видаткув у загальній сумі державного бюджету розвинутих країн Згідно даних: Крупка М.І. Фінансово-кредитнимй механізм інноваційного розвитку економіки // Фінанси України. – 2001. - №11. – С.86 – 98.

Стан університетської науки змінюється в післявоєнні роки, коли університетам починають в широких масштабах надаватися урядові контракти на проведення науково-дослідних робіт. Такі процеси характерні як для Західної Європи, так і для США.

Новою тенденцією являється посилення комерційної діяльності учених та створюваних ними структур. Якщо раніше професорський склад університетів надавав інформаційні, консультативні, навчальні послуги на контрактній основі, то зараз вчені частіше особисто приймають участь в створенні компаній і прямих інвестиціях. Професор, який створив свою наукоємну фірму і який використовує в ній у якості робітників своїх студентів і аспірантів – звичне для Заходу явище Иванова Н. Инновационная сфера: Итоги столетия // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. - №8. – С. 26.

. Така ситуація стала наслідком зняття в багатьох розвинутих країнах заборони на патентування результатів наукових розробок, здійснюваних на бюджетні кошти. З іншої сторони створенню такого роду невеликих наукоємних фірм сприяє позитивна динаміка курсової вартості наукоємних компаній.

Створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи усередині країни є важливим засобом непрямого стимулювання інноваційної активності. Це особливо важливо, враховуючи ключову, роль інформації в процесі реалізації інноваційного циклу, що складається з окремих етапів: дослідження, розробки, підготовки до виробництва, виробництва, збуту. Обмін інформацією між етапами цього циклу відіграє визначальну роль.

З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і виробленням погодженої економічної політики, у загальному економічному простору країн, зокрема членів ЄС, з'являється нова можливість: розробка єдиної інноваційної політики на рівні держав - членів співтовариства. Прийняття єдиного антимонопольного законодавства; використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, що власне кажучи є безпроцентними позиками на придбання новітньої техніки; пільгове оподатковування витрат на НДДКР; заохочення дрібного наукомісткого бізнесу; пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень в областях новітніх технологій; стимулювання співробітництва університетської науки і компаній, що роблять наукомістку продукцію - далеко не повний перелік атрибутів інноваційної політики, що проводиться в країнах європейського співтовариства, і відкриваючих власне кажучи рівні можливості для національних підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бізнесу.

Погоджена на рівні держав-членів ЄС інноваційна політика знаходить логічне завершення у виробленні координаційних заходів, що стимулюють інноваційний бізнес на рівні співтовариства в цілому. До їхнього числа можна віднести прийняття ще в 1985 р. Радою ЄС регламенту про "європейське об'єднання по економічних інтересах" (ЄОЕІ). Регламент звільняє підприємства-члени ЄОЕІ від впливу національних законів, підкоряючи їх єдиним правилам співтовариства і створюючи в такий спосіб сприятливі умови для зміцнення господарських і науково-технічних зв'язків між ними.

Прийняття плану "розвитку міжнародної інфраструктури нововведень і передачі технології", що діє з кінця 1985 р. - інший приклад координації в сфері інноваційної політики країн ЄС. Основною метою цього документа є прискорення і спрощення процесів втілення результатів наукових досліджень у готові продукти на національному і наднаціональному рівні, а також сприяння поширенню інновацій у співтоваристві. Даний план передбачає кооперацію між країнами в області інновацій, створення "консультаційних служб по передачі технології і керуванню інноваціями" - специфічної інфраструктури по впровадженню нововведень на регіональному рівні, удосконалювання патентної системи, уніфікацію технічних стандартів.

З 1988 р. діє програма "Велью", орієнтована на поширення і використання в ЄС результатів НДДКР.

При всім різноманітті форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів у всіх промислово розвитих країнах просліджується, однак, дещо загальне, що дозволяє виділити інноваційну політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсу. Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: вона націлюється на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат. Нарешті, загальна риса інноваційної політики