На мою думку, цього можна досягти, якщо основу доходної частини бюджетів становитимуть платежі за ресурси. Такий підхід економічно обґрунтований, оскільки забезпечує реалізацію права власності місцевої Ради на ресурси, надані в розпорядження і користування суб'єктам господарювання. Прив'язка доходів місцевого бюджету до платежів за ресурси створює умови, за яких місцеві Ради увійдуть до системи ринкових відносин як рівноправний партнер. Важливо, що платежі за ресурси запобігатимуть марнотратству при їх використанні, а місцеві Ради будуть заінтересовані в розширенні відтворення ресурсів та посиленні контролю за їх використанням.

Нагальною є потреба у запровадженні ряду місцевих податків: на перепродаж нерухомого майна, автомобілів, технічних засобів, зборів з біржових операцій, за забруднення навколишнього середовища, податків на майно, банківських депозитів тощо. Практична реалізація цих пропозицій не викликає серйозних труднощів.

Місцеві Ради народних депутатів самостійно визначають напрями використання коштів своїх бюджетів. Ці бюджети містять видатки на фінансування підприємств і організацій місцевого господарства, на фінансування здійснюваних місцевими органами заходів у сфері освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення, на утримання місцевих органів влади та управління.

В умовах високих темпів розвитку науково-технічного прогресу зростають вимоги до якості робочої сили. Виробництво не може розвиватися без високої загальної культури, спеціальних знань, професійної підготовки працівників. Система освіти значно впливає на рівень продуктивності праці, і з цього погляду видатки місцевих бюджетів мають виробничий характер. Система освіти — це комплекс послідовно пов'язаних між собою ланок навчання: дошкільне виховання, загальноосвітні школи, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта.

Турбота про підвищення культурного рівня населення виявляється у планомірному зростанні видатків бюджету на проведення культурно-освітньої роботи — утримання масових бібліотек, клубів, будинків і палаців культури, музеїв, фінансову підтримку театрально-видовищних закладів.

Важливе соціальне значення мають видатки бюджету на фінансування заходів з охорони здоров'я. Найбільшу частку в загальній сумі бюджетних видатків на охорону здоров'я становить фінансування лікувально-профілактичних закладів.

Значні кошти виділяються на фінансування місцевого господарства. Це насамперед житлове будівництво, водопостачання, каналізація, освітлення, благоустрій міст і селищ міського типу.

Перехід до ринкової економіки потребує суттєвої реформації системи фінансового забезпечення соціальної сфери. Багато років розвиток соціальної сфери був тісно пов'язаний з суспільними фондами споживання. Такий зв'язок відповідав ідеї соціальних гарантій населенню і виглядав дуже привабливо. Разом J тим при зростанні асигнувань на соціальні потреби значних зрушень у якості соціально-культурного обслуговування за останні роки не відбулося.

Причини такого становища, на мій погляд, полягають у відсутності у споживача дійових важелів контролю і оцінки якості послуг, монополізмі закладів соціальної сфери, їхній орієнтації на відомчі показники, зростаючий розрив у рівнях оплати праці працівників соціально-культурних закладів та інших галузей економіки, значна централізація в розподілі коштів, спрощений, зрівняльний підхід до забезпечення соціальними благами і послугами.

Зрівняльний розподіл фінансових ресурсів, які направляються на розвиток соціальної сфери, призвів до появи нового виду соціальної нерівності, зумовленої неможливістю в ряді регіонів збільшити фінансування соціальної сфери відповідно до зростання національного доходу і обсягу створюваних у регіоні фінансових ресурсів.

В умовах незалежності України та розширення самостійності територіально-адміністративних одиниць відкриваються можливості для принципово нового підходу до фінансового забезпечення потреб соціальної сфери. Вирішення проблеми має бути перенесено на рівень місцевих Рад. Це забезпечить дійовіший контроль за розподілом ресурсів, раціональний відбір пріоритетів розвитку, поставить фінансування розвитку соціальної сфери у залежність від зростання ефективності виробництва в регіоні. З державного бюджету мають фінансуватися лише заходи загальнодержавного значення. Справедливий і економічно обґрунтований розподіл соціальних благ і послуг може бути забезпечений тільки в межах міста або регіону. Зрозуміло, що в окремих випадках підтримка гарантованого державним законодавством рівня соціального обслуговування може потребувати виділення субвенцій з загальнодержавного бюджету.

Важливим напрямом поліпшення фінансового забезпечення соціальної сфери є удосконалення системи управління її розвитком. Насамперед потрібен перехід до децентралізації управління. Основним суб'єктом управління повинні стати постійні комісії місцевих Рад, в їхнє розпорядження мають бути передані відповідні грошові фонди. Вони можуть використовуватись на розвиток загальної освіти, культури, охорону здоров'я. Джерелами ресурсів для створення цих фондів мають бути кошти місцевих бюджетів, надходження від заінтересованих підприємств і організацій, власні кошти населення, пожертвування та добровільні внески, субвенції з державного бюджету. Демократизація управління соціальною сферою передбачає відповідальність перед населенням за її розвиток. Вона буде реальною, якщо постійні комісії Верховної Ради матимуть право розпоряджатися фінансовими ресурсами і на цій основі розробляти напрями розвитку соціальної сфери, визначати відповідну політику, розробляти і фінансувати цільові програми. Це дасть можливість реальніше відображати суспільні інтереси та забезпечувати їхню реалізацію.

Виконавчі органи, що існують сьогодні, створені за галузевим принципом і мають подвійне підпорядкування — місцевій Раді і вищому виконавчому органу. Через це вони не можуть виконувати роль суб'єкта соціально-економічної політики в місті. В їхньому розпорядженні знаходяться переважно фінансові ресурси, передбачені в місцевих бюджетах. Проте місцевий бюджет — це тільки частина фінансових ресурсів.

Загальновідомо, що ресурси підприємств і організацій, наприклад в галузі освіти, спрямовуються не завжди туди, де ефективність їх використання найвища.

Соціальна сфера може успішно розвиватися на основі програм з будь-яких напрямів і видів послуг, які розробляють місцеві Ради. На підставі розроблених і затверджених програм мають укладатися договори і складатися замовлення конкретним організаціям під відповідні асигнування. Виконавцями програм і замовлень можуть бути безпосередньо заклади соціально-культурної сфери. За цих умов органи місцевої державної адміністрації повинні виконувати лише функції контролю за додержанням стандартів і якістю виконання