Нові галузі промисловості та темпи їх розвитку в Україні на початку ХХ століття

План

Вступ

Україна на початку 20-століття являла собою один з найбільших розвинутих в промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток промисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки країни.

Україна займала друге ( після Центрально-промислового району ) місце в промисловому виробництві Росії. Тут було сконцентровано 20,9% промислових підприємств країни, які виготовили 20,7% промислової продукції. Її вартість становила 14,5% загальної вартості всієї продукції.

В окремих районах України розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва центрі. Це перед усім торкалось гірничої, металургійної, кам’яновугільної та цукрової промисловості.

Нові галузі промисловості ті сільського господарства та темпи їх розвитку в Україні на початку ХХ століття

З перших років 20 ст. Україні розпочинається індустріалізація – процес подальшого розвитку великої машинної індустрії створення на цій основі індустріальної структури господарства. Завершення індустріалізації означає досягнення переваги промисловості над сільським господарством, а потім важкої промисловості над легкою.

Завдання індустріалізації України доводилося роз’ясувати в умовах дедалі зростаючої концентрації виробництва. Переломним моментом стала економічна криза 1900-1903р.р., унаслідок якої збанкрутіли сотні дрібних і слабких підприємств, натомість виник ряд великих монополістичних об’єднань.

Водночас стан економіки України характеризувався нерівномірним розвитком її окремих регіонів. Так, на лівобережжі більш всього збереглися залишки кріпацтва, особливо низьким був рівень заробітної плати. В південно-західних сільськогосподарських районах переважав дрібнобуржуазний уклад. Найбільш високим рівнем розвитку капіталізму виділявся Південь України. Таким чином, її становище в економічній системі Російської імперії було досить своєрідним. З одного боку, тут відносно швидкими темпами розвивалися капіталістичне сільське господарство і промисловість, а з іншого-розвиток продуктивних сил і культури гальмувався тяжким соціально-політичним і національним гнітом.

Протягом першого десятиріччя 20ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. В загальному обсягу продукції її народного господарства частка промисловості складала понад 48% ( загалом у Росії 40% ). Отже, Україна перетворилася на країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.

Незважаючи на циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу, зростання замовлень казни темпи росту капіталістичної індустрії в Росії і на Україні були досить високими. Починаючи з 1910 р. промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської промисловості. Особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-Придніпровського району, зокрема чорна металургія. Збільшився видобуток руди і вугілля.

Так, у 1901р. на 12 металургійних заводах ( із 16 діючих ) було зосереджено 96% робітників південної металургії, які виплавляли 87% чавуну Півдня.

Важливим явищем у монополізації промисловості України взагалі й вугільного зокрема була організація в 1904 р. синдикату “ Продвугілля ”, який в основному об’єднав видобуток і продаж кам’яного вугілля Донбасу. Це був один з найбільших синдикатів у Російській імперії. До нього входило 18 великих акціонерних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприємствах “ Продвугілля ”працювало 64 тис. робітників.

У 1913р. їз загального видобутку залізної руди в країні ( 582 млн. пудів ) Південь дав 420 млн. пудів, тобто 72,3%. В цьому ж році в Донецькому басейні було видобуто 1,5 млрд. пудів вугілля, або 78% загальноросійського вуглевидобутку. Донбас був єдиним районом виробництва коксу. В 1913р. на Україні діяв 21 металургійний завод, де вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. В цей же період у регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 239 млн. крб., що складало 20,2% всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Тут випускалося понад 50% сільськогосподарських машин і 40% паровозів, цукрові заводи краю забезпечували понад 81% загальноросійського виробництва цукру ( 108 млн. пудів у 1913р. ).

В західноукраїнських землях, які на початку 20ст. перебували в складі Австро-Угорщини, фабрично-заводська промисловість розвивалася однобоко. В ній переважали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою сировини. Внаслідок значного припливу іноземного капіталу ( переважно австрійського ) у першому десятиріччі 20ст. на землях регіону відбувалося певне промислове піднесення, зокрема, концентрація виробництва. Кількість робітників, зайнятих на великих підприємствах, у 1902-1910р.р. збільшився на 25%. Однак понад 94% промислових підприємств Галичини ( 36,1 тис. у 1902р.) залишалися дрібними ( мали до 5 чоловік ), слабо механізованими. На них працювало більше половини зайнятого в промисловості населення. Це були ремісничі заклади, які здебільшого орієнтувалися на замовника. Водяні млини і лісопильні, які належали до цієї групи підприємств ( хоч на них подекуди і застосовувалися механічні двигуни ), мало відрізнялися від тих, що існували в 19 ст.. Майже на половині з них працювали тільки їхні власники. Кожен сьомий, зайнятий у промисловості краю, трудився саме на такому підприємстві.

Таким чином, на західноукраїнських землях переважала дрібна промисловість. Рівень механізації загалом був низький. Це пояснюється браком багатих підприємців, втратою інтересу до промисловості з боку поміщиків. Крім того, на заваді розвитку промисловості стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в австрійських провінціях. Проте основною причиною промислового застою краю був імпорт фабрично-заводських виробів з