Занепадали або повільно розвивалися галузі промисловості ( скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, текстильна, шкіряна, паперова, сірникова, машинобудівна ), вироби яких не знаходили собі місця на ринку, зайнятому кращою і дешевою фабрично-заводською продукцією із західних провінцій імперії. Ті ж галузі промисловості, які не мали конкуренції ( борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна ) розвивалася краще. Ці галузі були зосереджені в основному на видобуванні й первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для дальшої переробки у західних провінції.

Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість, де панував австрійський, німецький і французький капітал. Уже в 1889 р. при видобуванні нафти застосовувалися 89 парових двигунів загальною потужністю 951 к.с. Завдяки бурильній техніці зростав видобуток нафти: у 80-х роках – 40-70 тис. т. на рік, до 1900 – понад 325 тис. т., а в 1909-2050 тис. т. Найбільше нафти давали райони Борислава і Дрогобича. На переробну сировину вивозили в Австрію та інші провінції, - у Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.

У 1913р. видобуток нафти становив 1,1 млн. т. Внаслідок екстенсивних методів експлуатації родовищ та дешевої праці дивіденди нафтових акціонерних компаній швидко зростали. Розвивалися також металообробка і машинобудування, хоча підприємства цих галузей займалися переважно ремонтом та виробництвом устаткування для підприємств місцевої, харчової, нафтопереробної промисловості й виробництвом сільськогосподарських машин.

Видобування озокериту не набрало таких масштабів, як нафтодобування і на поч.20 ст. почало занепадати.

Значними в Східній Галичині, на Закарпатті й Північній Буковині були поклади кам’яної та кухонної солі. Її видобуток зростав. Так, у Галичині у 1900 р. - 145, у 1908 р. – понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64% видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд установлював на неї високі ціни, тож більшість селян страждала від “ соляного голоду ”.

Західноукраїнські землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались тут деревообробна, лісопильна, паперова промисловість, що призвело до різкого зменшення лісових площ у краї. Проте загальний рівень економічного розвитку Східної Галичини був невисоким. Вона залишалася відносно відсталим аграрно-промисловим районом.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко, в напрямку розширення видобутку і первинної переробки сировини, а не виробництва готової продукції. Спонукали її до цього диктаторська політика уряду Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Промисловий переворот у західному регіоні почався пізніше, ніж у Східній Україні і відбувався повільніше. На поч. 20 ст. на всіх західноукраїнських землях налічувалося близько 100 фабрично-заводських, переважно дрібних підприємств, де працювало 62-63 тис. робітників із 300 тис. робітників, зайнятих різними видами промислової діяльності. Решта – близько 240 тис. – працювала в кустарних промислах, у маленьких ремісничих майстернях, удома.

У першому десятиріччі 20 ст. у промисловості західноукраїнських земель спостерігалося певне піднесення. Кількість зайнятого в промисловому виробництві й будівництві самодіяльного населення Галичини збільшилася в 1,5 рази, питома вага його в усьому самодіяльному населенні краю підвищилася з 4,8 до 6,2%. Дещо зросла кількість зайнятих у торгівлі, на транспорті, в зв’язку. Міське населення досягло 1,1 млн. чол., а питома вага його в усьому населенні становила 19-20%. Населення Львова досягло 206 тис. чол., Перемишля – 54, Коломиї – 43, Дрогобича, Тернополя, Станіслава і Стрия – 31-35 тис.. У той же час кількість зайнятих у сільському і лісовому господарстві не зменшилася, а навіть зросла на 12,5%.

Південь Росії ( головним чином Україна ) був ареною підприємницької активності іноземних капіталістів. Так, промисловий розвиток Донецько-Криворізького району нерозривно пов’язаний з іноземним капіталом. Зокрема, в чорній металургії Півдня перед першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств. У 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших був змішаним. В 3-х найбільших товариствах цієї групи ( Товариство Брянських заводів, Таганрозьке і Нікополь-Маріупольське ) основні пакети акцій тримали російські комерційні банки. Тенденції до підвищення активності російських капіталів на Півдні стали особливо помітними в передвоєнні роки. Так, на початку 1914р. шість змішаних товариств ( де переважав вітчизняний капітал ) контролювали вже 52,5% основного капіталу чорної металургії. Не відставала в нарощенні обсягів продукції чорна металургія. Виробництво чавуну з 122,9 сягнуло до 189,7 млн. пудів ( 54,3% ). Випуск рейок за 4 роки зріс на 19,8 покрівельного заліза – на 14,5 і дроту – на 33,8%. Найшвидше збільшувалося виробництво листового і сортового заліза ( відповідно на 102,5 і 61,2% ) та балок і швелерів ( на 88% ).

1913р. в Україні діяв 21 металургійний завод. На всіх цих заводах функціонувало 42 доменні й 72 мартенівські печі, 28 конвертів і близько 70 прокатних та трубних станів. Вони забезпечували 69% загальноімперського виробництва чавуну, 57% сталі та 58% прокату.

У вугільній промисловості також відбувалося зростання питомої ваги неакцінованого капіталу ( російські капіталісти ), - в 1912р. його частка в загальному видобутку вугілля зросла до 26%.

Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали російські банки. На 1912р. російський капітал ( з урахуванням неакціонованих підприємств ) контролював майже 80% видобутку антрациту.

Провідна роль іноземного капіталу в розвитку гірничозаводської промисловості Півдня безперечна. Постійний приплив як іноземних, так і вітчизняних капіталів значною мірою сприяв технічному прогресу в Донецькому басейні й Придніпров’ї. Так, потужність механічних двигунів у Донбасі протягом 1896-1911р.р.