Осіння сівба 1921 р. була важкою. У врожайних губерніях засіяли на 10-30% більше, ніж у роки продрозкладки, однак у 5-х неврожайних південних губерніях недосів озимини становив від 25 до 50%. Навесні 1922 р. на допомогу селянам прийшли робітники та армія. Спеціальні робітничі бригади ремонтували сільськогосподарські знаряддя, червоноармійці зорали й засіяли понад 50 тис. десятин землі. Користуючись ситуацією, найзаможніша верхівка села широко застосувала кабальні угоди, коли за мізерну кількість наданого в борг під лихварський процент зерна для харчування або посіву незаможники змушені були заставляти своє майно та землю. Щоб захистити інтереси сільської бідноти, ВУВЦК у липні 1922 р. прийняв закон “ Про визнання недійсними кабальних угод на хліб ”.

Аграрні перетворення завершилися в 1923 р.. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств на Україні збільшилося в 1,5 рази за рахунок поміщицьких, удільних і церковних земель, а також частини земель тих селянських господарств, у яких наділи перевищували трудову норму ( такою нормою вважалася земельна ділянка, що її селянин мав змогу обробити силами власної сім’ї, без наймитів; у малоземельних районах вона була меншою, в багатоземельних - більшою ). Загалом у селянському користуванні в 1923 р. перебувало понад 31 млн. десятин землі ( 92% земельного фонду республіки ). Решта залишалася в розпорядженні держави та призначалася для промислового й радгоспного будівництва, переселення селян із густонаселених районів тощо.

Зернове виробництво в середині 20-х років досягло передреволюційного рівня, однак урожайність залишалася невисокою. Екстенсивний характер рільництва й відстала культура землеробства не могли забезпечити сталих врожаїв. Товарність зернового виробництва не тільки поступалася дореволюційній, але й знижувалася надалі. До цього спричинилися зникнення високотоварних поміщицьких і переважної частини куркульських господарств, зростання селянського споживання порівняно з дореволюційним, а також виникнення на початку 20-х років 1 млн. нових господарств, не забезпечених тягловою силою та реманентом. У другій половині згаданого десятиріччя справа із забезпеченням селян засобами виробництва поліпшилася. Так, якщо в 1925 р. 46% господарств не мали робочої худоби, то в 1929 р. – лише 39%.

Відразу ж після переходу до нової економічної політики розгорнулося кооперативне будівництво. За постановою Раднаркому УССР від 13 квітня 1921 р. у республіці формувалася єдина система споживчої кооперації, яка об’єднувала всі споживчі товариства в місті та на селі. Споживкооперації надавалося право заготовляти й збувати продукцію. В жовтні 1921 р. з неї виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види останньої – машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. Для полегшення доступу в кооперацію маломіцним прошаркам села згідно з рішенням ВУЦВК і Раднаркому УССР у серпні 1926 р. було створено спеціальний фонд бідноти, з якого сплачувалися вступні паї. На кінець 20-х років до системи сільськогосподарської кооперації залучили понад половину селянських господарств України; всіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося 85% господарств.

В промисловості нова економічна політика сприяла швидкому відродженню продуктивних сил. Основну частину ресурсів одержувала “ всесоюзна кочегарка ”- Донбас. Відродження басейну стало справою всієї країни. Видобуток палива зосереджувався на великих шахтах. У 1925\26 господарському році, коли було видано на-гора майже 20 млн. т донецького вугілля ( 78% довоєнного рівня ), більш як половина цієї кількості припала саме на великі шахти.

Особлива увага приділялася відновленню металургії. У квітні 1925 р. став до ладу Дніпровський металургійний завод, який до цього не працював вісім років, а у вересні відбувся пуск Петровського заводу.

За планом ГОЕЛРО розпочалося зведення ряду великих об’єктів електроенергетики – Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Відновлювалися існуючі при заводах і в містах невеликі електростанції.

В машинобудуванні інтенсивніше, ніж в інших промислових галузях, відбувалася концентрація виробництва, освоювалися нові види продукції. На Україні шляхом концентрації наявних потужностей було організовано 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Переважна частина продукції цієї галузі надходила в інші республіки. В 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі ( біля Олександрівська ) був створений перший радянський трактор. На Харківському паровозобудівному заводі вагонний цех переобладнали на тракторний, і в 1924 р. тут розпочалося виробництво потужних гусеничних тракторів “ Комунар ”.

У ряді галузей легкої та харчової промисловості вже у 1925\26 господарському році було перевершено довоєнний рівень. Шкіряна промисловість давала продукції у 1,5 рази більше. ніж до війни, текстильна – на 24%. Цукрова промисловість досягла 80% указаного рівня. Швидкими темпами розвивалася м’ясна й хлібопекарська галузі.

Спочатку за темпами відбудови велика промисловість значно поступалася дрібній та кустарно-ремісничій, які не потребували істотних витрат на сировину, паливо, машини, надалі ж темпи її розвитку прискорилися. В 1925 р. було перевищено довоєнний рівень усього промислового виробництва. Деяку частку капіталовкладень уперше спрямували на новобудови. 14 конференція РКП ( б) прийняла рішення про негайну розробку перспективного плану спорудження найбільших підприємств. Через кілька місяців під керівництвом голови ВРНГ СРСР Ф.Е. Дзержинського був складений п’ятирічний план розвитку металопромисловості. В ньому вперше називалися такі новобудови, як Краматорський завод важкого машинобудування, Криворізький металургійний завод.

Список використаної літератури