Плантатори змогли проголосити рабовласництво основою своєї соціальної системи і протиставили її системі вільних приватнопідприємницьких відносин.

Вийшло так, що південні рабовласницькі штати орієнтувалися на англійських промисловців, задовольняючи свої потреби за рахунок привезених більш якісних і дешевих виробів з Великобританії. Швидке зростання споживання бавовни в Англії і у всій Європі стало наслідком того, що південні американські штати перетворилися в сировинну базу європейської бавовняної промисловості. Виробництво бавовни в найбільш сприятливий для Півдня час з 1830 по 1850 рік збільшилося в три рази і перевищило 500 тис. тонн.

Південь, пов’язаний з Англією більш тісним економічним обміном, у міру розширення бавовняних плантацій і тим самим поширення рабства, гальмував економічний розвиток усієї країни.

Таким чином, в межах однієї країни склалися фактично дві економічні системи – промислово розвинута Північ, економіка якої базувалася на вільнонайманій праці та аграрний Південь, основою економічної системи якого було рабовласництво.

Це протиріччя призвело спочатку до гострої політичної боротьби, а згодом – й до військової конфронтації між Північчю й Півднем США.

Збагачення плантаторів Півдня підсилювало їхній вплив у державі, дозволяло протистояти спробам фермерства і середніх торгових промисловців Півночі обмежувати подальше поширення рабства. Через те, що населення південних штатів зростало значно повільніше, ніж багате іммігрантами населення північних штатів, рабовласникам було нелегко домогтися своєї переваги в Конгресі в Палаті представників, члени якої обиралися пропорційно чисельності населення. Тому всі їхні зусилля були спрямовані на завоювання посади президента США та отриманні більшості місць у сенаті, представленому двома членами від кожного штату.

До кінця другого десятиліття XIX століття між рабовласницькими штатами і штатами, де панувала система вільної найманої праці, дотримувався паритет: до складу США входило 11 вільних і 11 рабовласницьких штатів. Першим серйозним зіткненням між ними, що створило погрозу розколу країни, став конфлікт, який виник у 1818 році в зв'язку з питанням про прийом до союзу нового штату Міссурі, де панувало рабовласництво.

Більшість конгресменів виступили проти входження Міссурі в США, вимагаючи заборони там рабства, тому що прийняття цього штату в союз як рабовласницького створило б у сенаті чисельну перевагу рабовласників.

Уперше проблема рабовласництва постала як національна. У газетах, що виходили в південних штатах, з'явилися статті, в яких відкрито говорилося про те, що жителям півдня потрібно вийти зі складу союзу. Між Північчю і Півднем назрів конфлікт, що погрожував розколоти країну надвоє.

Назріваючого серйозного конфлікту між рабовласницькими і вільними штатами удалося уникнути. Угода була досягнута. У 1820 році антирабовласницькі сили вперше після Війни за незалежність змогли консолідуватися і дали відсіч домаганням плантаторів. Міссурі був прийнятий до складу США як рабовласницький штат разом з вільним штатом Мен, паритет був дотриманий. Тоді ж було досягнуто згоди про те, що північніше границі 36° 30' північної широти (північні границі південних штатів Північна Кароліна і Теннессі) рабство забороняється, надалі слід приймати в союз одночасно по два штати: один рабовласницький і один вільний.

Компроміс був досягнутий завдяки тому, що в США ще не оформилася велика буржуазія, який були необхідні внутрішні ринки збуту продукції, до того ж у мирній угоді були зацікавлені торговці бавовною з Європою, чий капітал прямо залежав від існування рабства на півдні. Установлене Місурійською угодою географічне обмеження рабства не усунуло протиріччя між Північчю і Півднем, а лише відстрочило конфлікт.

На президентських виборах 1860 р. перемогу здобув відомий адвокат і публіцист Авраам Лінкольн (1809-1865) – переконаний противник рабства. Обрання головою держави А. Лінкольна викликало занепокоєння плантаторів. Конфлікт між економічно розвинутою Північчю та аграрним рабовласницьким Півднем став неминучим.

Першими перейшли у наступ рабовласники: буквально через тиждень після офіційного вступу А. Лінкольна на посаду президента, 20 грудня 1860 р. про свій вихід з Союзу заявив рабовласницький штат Південна Кароліна, а за ним – й 10 інших рабовласницьких штатів: Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана, Техас, Віргінія, Арканзас, Теннессі та Північна Кароліна.

Спроби А. Лінкольна уникнути розколу не мали успіху. Ситуація загострилась настільки, що конфлікт між Північчю і Півднем можна було розв’язати лише за допомогою сили.

Перше збройне зіткнення відбулося 12 квітня 1861 р., коли військові сили Півдня бомбардували зайнятий федеральними військами форт Самтер в бухті Чарльстона, оволодівши ним 14 квітня. Президент А. Лінкольн, що за Конституцією був одночасно й верховним головнокомандувачем армією та флотом США, призвав 75 тис. волонтерів в федеральну армію для придушення заколоту у південних штатах. В США розпочалася Громадянська війна.

Військові дії точилися з перемінним успіхом на протязі 1861-1865 рр. Але врешті решт перемогу здобули війська Півночі: у квітні 1865 р. 28-тисячна армія Півдня на чолі з генералом Р. Лі капітулювала. За цим на протязі двох тижнів відбулися капітуляції інших військових угрупувань Півдня.

Головним підсумком Громадянської війни стала ліквідація системи рабства на всій території Сполучених Штатів. Війна поклала кінець економічної і політичної роз'єднаності країни, знищила перешкоди на шляху перетворення США в промислову державу з єдиним національним ринком; вирішенню цієї задачі сприяв період реконструкції.

Демократичне вирішення аграрного питання на основі Закону про гомстеди 1862 рік відкрило простори Заходу для остаточного утвердження фермерського шляху розвитку в сільському господарстві Сполучених Штатів.

Громадянська війна також усунула претензії рабовласників на пануюче