Розвиток кейнсіанської теорії в роботах економістів неокейнсіанського напряму

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації, Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довго-строкових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період, Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країну високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори еконо-мічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, за-йнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змін-них» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Харрод, Є.Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уник-нути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (мо-делі Р. Харрода, Є. Домара).

Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівнян-ня, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатно-го попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага за-ощаджень та інвестицій та обов'язкове повернення отриманого до-ходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб | змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих І величин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Отже, йшлося І більше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало. У пері-од Кейнса на передньому плані була тенденція хронічного надлиш-ку капіталу і зв'язана з нею тенденція хронічного масового безро-біття. За цих умов Кейнс акцентував увагу на одному боці .інвестиційного процесу — так званому «дохідному ефекті» (відкла-даючи набік його «виробничий ефект»). Зміст «дохідного ефекту» інвестицій полягає у тому, що зростання інвестицій веде до підви-щення доходів, яке збільшує споживацький попит, що, у свою чергу, Стимулює збільшення виробництва.

Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть данамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічно-му аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання еконо-міки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варі-ант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, перед-бачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростан-ня, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Ха-ррод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населен-ня, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запро-вадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталоміс-ткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запро-понував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутні взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п. |

Рівняння Р.Харрода, яке є найбільш поширеною неокейнсіанською формулою економічного зростання, можна зобразити так:

де Gп — темп зростання валового національного продукту;

S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу норма нагромадження;

Сr — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.

Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефієнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода — величина постійна за незмінної норі процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксується тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зротання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї зміннної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за пов-ної зайнятості, за Харродом, частка доходу (СпСг), що інвестується, має дорівнювати частці (S), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визна-чається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Ха-ррод зв'язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним