Ставлення до інвестиційних процесів не завжди було позитивним. Так, французький економіст Сімон де Сісмонді (1773-1842) розглядав інвестування, як явище, що справляє негативний вплив на економіку і породжує кризові явища. Дані погляди підтримував П'єр Прудон (1809-1865), який запропонував державі роль стримуючого чинника економічного зростання з метою запобігання нагромадження капіталів.

Для порівняльного аналізу цікавими є точки зору американських вчених на проблеми інвестування, їх специфічність пояснюється умовами господарювання в даній державі в аналізуємий період часу. Американський економіст Чарльз Kepi (1793-1879) вказував, що внутрішні і зовнішні інвестиції сприяють формуванню національних капіталів. При цьому зовнішні інвестиції він розглядав в контексті зовнішньої торгівлі, яка стимулює або стримує виробництво залежно від політики, яку проводить держава, а також умов для залучення іноземних капіталів. Він вважав, що джерелами інвестицій можуть стати прибутки торгової буржуазії, доходи від зовнішньої торгівлі, фермерських господарств. Ч.Кері запропонував класифікацію іноземних інвестицій, згідно якої поділив їх на гроші, робочу силу, засоби виробництва, технології. Вважав, що політику держави в інвестиційній сфері треба визначати на засадах дотримування національних інтересів із залученням інвестицій у промисловість, створення інфраструктури, запобігання імпорту промислових товарів, формування суспільної підприємницької ідеології. Ч. Кері запропонував законодавчими, адміністративними методами регулювати розвиток галузей, що забезпечують виробництво інвестиційних товарів, стимулювати винахідництво, розвиток науки, підготовку кадрів, впроваджувати нові технології виробництва, будівництво нових доріг, залізниць тощо. Щодо податкових методів, то Кері запропонував введення податкових пільг у відношенні інвесторів. Треба відзначити, що вказані рекомендації були реалізовані урядом США і сприяли розвитку національної економіки.

Ідею активної ролі держави в інвестиційному процесі підтримував німецький економіст Фрідріх Ліст (1789-1846), який запропонував програму цілеспрямованої інвестиційної політики, заснованої на визначенні стратегії розвитку з урахуванням природного потенціалу і наявності робочої сили, створення сучасної інфраструктури, кредитно-банківської системи, мережі державних науково-дослідних установ із розробки нових технологій та устаткування, формування контролю за цінами з метою накопичення заощаджень для подальшого інвестування. Він вважав, що залучення іноземних інвестицій має проводитись під національним контролем з обов'язковим реінвестуванням одержаних прибутків та запобігання вивозу капіталу.

Питання інвестування розглядалися в роботах Карла Маркса (1818-1883). В його основній праці "Капітал" він вказував, що всі заощадження здійснюються капіталістами з метою реінвестицій, тому вони автоматично вкладають весь прибуток незалежно від розмірів очікуваних доходів. Інвестиції, на думку К.Маркса, є функцією від норми прибутку. Він вважав, що міжнародний рух капіталів зумовлений тим, що країна-експортер має переваги в продуктивності праці, а в країні-реципієнті є більш дешева робоча сила і сировинні ресурси. В роботах В. Леніна (1870-1924) зазначено, що основним економічним наслідком вивозу капіталів є інтернаціоналізація економіки, посилення конкурентної боротьби між монополіями, прискорення темпів розвитку, що збільшує міжнародний попит на капітал економічно розвинутих країн, і країн, які розвиваються.

Важливу роль в науковому дослідженні інвестиційних процесів відіграють праці Ірвінга Фішера (1867-1947), який зосередився на побудові інвестиційної моделі економіки за допомогою норми доходу і ставки процента. Даний вчений зазначив, що регулятором розширення чи звуження відтворення є розходження між очікуваною нормою доходу на інвестиції і нормою процента: для інвестування потрібно, щоб норма доходів понад витрати обов'язково перевищувала норму процента. Він вважав, що прийняття інвестиційного рішення залежить від базового рівня добробуту, очікуваної прибутковості капіталу в майбутньому та поточних прибутків. Фішер розглядав вплив зовнішніх чинників саморегулювання інвестиційного ринку, зокрема грошових інститутів, які формують грошову масу (пропозиція грошей у короткостроковому періоді, інфляція тощо). Фішером було розширено межі аналізу інвестиційних процесів, уточнено економічну інвестиційну модель. В ній поряд з об'єктивними чинниками (доходи та їх структура, розподіл доходів, співвідношення між заощадженням та споживанням, норма прибутку, процент і його рівень) розглядалися суб'єктивні фактори (схильність до заощаджень, до споживання), а також нові фактори (структура капіталів, оптимальні розміри капіталів, оптимальне поєднання факторів виробництва, часовий фактор інвестиційних процесів, ціновий фактор споживання інвестиційних товарів).

Вагомого значення проблемі державного регулювання інвестиційних процесів і формування інвестиційного середовища за умов кризового розвитку економіки надавав Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). В своїй праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" він сформулював теоретичні постулати, які згодом стали називатися кейнсіанством. Провідною ідеєю теоретичних поглядів Д.М. Кейнса є необхідність державного регулювання капіталістичної економіки, зокрема свідомого створення макроекономічних умов для економічного зростання через формування економічних механізмів залучення інвестицій у національне господарство. Даним вченим були введені нові економічні поняття (зокрема, схильність до споживання, схильність до заощаджень, схильність до інвестування тощо). Кейнсианська модель стимулювання інвестиційних процесів була побудована на формуванні програми втручання держави в економіку через стимулювання ефективного попиту за допомогою грошово-кредитної та бюджетної політики. Д.М. Кейнсом був запропонований механізм інвестиційного мультиплікатора, який є відношенням доходів до обсягів інвестицій. Інвестиційний мультиплікатор є показником зростання попиту й доходів зі збільшенням інвестицій. Д.М.Кейнс зауважував, що залучення іноземних інвестицій може перешкоджати формуванню раціональної економічної структури, реалізації системи національних пріоритетів. Тому він пропонував застосування заходів прямого адміністративного впливу шляхом встановлення певних митних обмежень, економічних санкцій щодо іноземних капіталів та створення національного режиму залучення іноземних інвестицій, що надійшли до держави-реципієнта Пізніше послідовниками Д.М. Кейнса було сформульовано правило, яке визначає наступну закономірність: якщо інвестиції в країні зростають швидше, ніж інвестиційні доходи, то торговий баланс є активним, а якщо повільніше - торгівельний баланс є пасивним.

Теоретичні дослідження закономірностей інвестиційної діяльності продовжуються і зараз багатьма вченими. Особливу роль в їх дослідженні відіграють роботи Рональда Коуза, Джеймса Б'юкенена,