Успадкована політична система, сам тип управління робили неможливими кардинальні реформи щодо подолання старих засад діяльності держави у цій сфері. Не справдились суспільні очікування від державного управління та реформ у цій сфері, що обумовлювалося недостатньою послідовністю заходів, які вживались. Прикладом таких недостатньо завершених кроків може бути, наприклад, Закон СРСР про державне підприємство (об'єднання) 1987 року, на який покладалось чимало надій, але який так і не вчинив помітного впливу на правове становище підприємств.

Чинник цих невдач, на наш погляд, в тому, що при збереженні центральних органів державного управління економікою (чи то в масштабах СРСР, як то було раніше, чи то в масштабах України або навіть в масштабах окремих регіонів чи окремих галузей) зберігається монополія управління. Причому ця монополія зберігається незалежно від того, чи реалізуються владні повноваження безпосередньо міністерством, чи вони делеговані органу міністерства, відомства певного регіонального рівня.

На нашу думку, подолання монополізму державного управління має відбуватися у двох напрямках. Один із них пов'язаний з плюралізмом суб'єктів підприємницької діяльності, розширенням реальних прав державних підприємств, створенням рівних умов для підприємств (підприємців) усіх форм власності Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 317

. Причому, якщо державні підприємства потребують реального розширення прав, то для недержавних підприємств необхідності в цьому немає, оскільки вони від початку мають бути вільні у визначенні кола своїх прав в межах чинного законодавства.

Отже, йдеться про забезпечення реальних прав державних підприємств, які, будучи формально закріпленими у Законі, в той же час обмежені змінами та доповненнями в Закон про підприємства (стаття 14 та ін.), а також практикою діяльності вищестоящих органів управління.

Інший напрямок подолання монополізму управління економікою полягає, на нашу думку, у створенні реальних альтернативних можливостей для конкуренції підприємств державного та недержавного секторів економіки, створенні альтернативних систем матеріально-технічного забезпечення, ринку цінних паперів та ресурсів, зміні системи планування державного сектору економіки, зміні системи державного замовлення — переведення його на засади встановлення реальних прав та обов'язків державних органів-замовників та виробників.

Реалізація цілей і завдань державного управління здійснюється за допомогою цілої системи функцій, тобто взаємопов'язаної сукупності стандартизованих дій суб'єкта управління, що нормативно регулюються і контролюються уповноваженими державними та соціальними інститутами.

Функції державного регулювання економіки — це та роль, яку виконує державний апарат (система, що управляє або її елементи) для того, щоби спрямувати, організувати суспільну життєдіяльність, вплинути на неї для досягнення поставлених цілей. У функціях державного управління виявляється його сутність Государственное управление: основы теории и организации: Учебник / Под ред. В. А. Козбаненко. —М., 2000. — С. 407..

3. Методи державного управління економікою

Під методами державного управління економікою розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. — Тернопіль, 1995. — С. 34..

Щодо класифікації методів регулювання економіки існує декілька точок зору, наприклад, розподіл методів на адміністративні та економічні, позаекономічні та економічні, адміністративні та правові тощо.

За доцільне вважається розподіляти методи за характером впливу на економічні та позаекономічні методи.

Економічні методи передбачають використання коштів держави (державних фінансів) і, в свою чергу, поділяються на методи прямого та опосередкованого впливу держави на економіку.

До методів прямого впливу на економіку належить діяльність держави в межах державного сектора. В умовах ринкової економіки це, в першу чергу, ті галузі, які внаслідок низької рентабельності не являють собою інтересу для приватного капіталу або потребують великих капіталовкладень без надії на швидку віддачу (фундаментальна наука, оборона). Сюди ж можна віднести галузі, в яких приватні інвестиції пов'язані з високими ризиками і проектами, що дорого коштують (атомна енергетика, космос), а також галузі інфраструктури і такі, що виробляють нематеріальні суспільні блага (охорона здоров'я, освіта). За рахунок коштів державного бюджету держава не лише фінансує окремі галузі господарства, але й підтримує депресивні галузі й підприємства, яким загрожує банкрутство.

Серед методів прямого державного впливу слід назвати такі:

державні замовлення і контракти на поставку продукції;

визначення стратегічних цілей розвитку економіки, їх відображення в індикативних планах, державних програмах;

ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів;

державна підтримка програм, контрактів і замовлень;

встановлення нормативних вимог до якості та сертифікації технологій та продукції.

Прямі методи державного регулювання не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

Методи непрямого впливу, навпаки, використовують такі важелі, за допомогою яких впливають на поведінку господарюючих суб'єктів, їх інтереси та стимули. Це важелі податкової, кредитної, зовнішньоекономічної, валютної, амортизаційної політики. Дія непрямих регуляторів є безадресною, має автоматичний характер.

Ці методи визначають правила гри в ринковому господарстві, сфера їх застосування в процесі розвитку ринкової економіки значно розширюється.

Так, за допомогою податкової політики держава впливає на інвестиційну активність суб'єктів господарювання, підтримує окремі галузі, стимулює або притримує розвиток окремих виробництв. Використовуючи широкі можливості кредитної політики, держава впливає на розвиток окремих галузей, впливає на інвестиційний процес. Цінова політика служить недопущенню монополізму тощо. За посередництва політики прискореної