Завдяки з'ясуванню сутності та єдності податків можна дійти важливого висновку щодо необхідності чіткого розмежування об'єктивного існування податків з притаманними їм функціями та процесу їхнього використання державою в проведенні податкової політики.

При цьому не менш важливою проблемою є з'ясування принципів оподаткування, орієнтирів організації податкової системи, критеріїв взаємин між фіском і платниками.

Вже кілька століть поспіль проводиться невчухаюча дискусія стосовно цих проблем. В тій чи іншій мірі зусилля авторів спрямовані на перетворення системи оподаткування в інструмент соціально-економічної політики – розвиток продуктивності господарювання, покращення становища платників, економічний ріст взагалі.

В середині ХVІІ ст. Уільямом Петті сформульовані основні способи послаблення незадоволення платників податків. Він стверджував, що людей дратує податок вищий ніж на сусідів, тому податок повинен бути пропорційним:

Платники ремствують, коли зібрані податки витрачаються безглуздо;

Небажання сплачувати виникає у вульгарних умовах, але суворі заходи проти неплатників посилюють невдоволення;

Кількість податків і вартість їх справляння повинні бути мінімальними, а облік платників та оцінка об'єктів оподаткування виконані точно;

Надлишок грошової маси корисно скорочувати оподаткуванням;

Податки, витрачені на вітчизняні товари, не шкодять населенню;

Надмірні податки спричиняють злидні, що деморалізує населення і дерегулює підтримання порядку;

Збір податків повинен бути легким, швидким і безболісним. [11,  ]

Принципи Уільяма Петті можна звести до твердження, що найважливішим в оподаткуванні є його соціально – психологічний вплив на платників, - думка, котра є актуальною і тепер.

Класична чотиричленна формула оподаткування Адама Сміта зводиться до наступного:

Піддані держави повинні брати участь у її підтримці відповідно до своєї платіжної спроможності, тобто пропорційно доходу, яким вони користуються під заступництвом держави.

Податок, який кожний платник платить, повинен бути чітко визначеним, а не довільним. Повинні бути визначені час, місце і обсяг платежу.

Податки повинні стягуватись у найвигідніший час і найвигіднішим способом для особи, що його сплачує.

Кожний податок повинен бути так побудований, щоб він брав із кишень населення якомога менше понад те, що він приносить до скарбниці держави. [16, с. 341-343]

Система оподаткування А. Сміта орієнтована виключно на мотивації платників, тобто на індивідуальні, персоналізовані інтереси. Державні фінансові інтереси сприймаються через суму індивідуальних вигод платників податків.

На початку ХІХ ст. Давідом Рікардо були сформульовані наступні основи оподаткування:

зростання виробництва національного багатства і національного доходу повинні випереджувати підвищення податків і державних витрат;

податки в кінцевому рахунку виплачується або з капіталу, або доходу;

уряд повинен заохочувати нагромадження та всіляко уникати оподаткування капіталу;

в інтересах суспільного добробуту податки на передачу та обмін майна повинні бути мінімальними, щоб не перешкоджати переходу капіталу в руки тих, хто найбільш ефективно застосує його у виробництві;

легкість збирання деяких податків не компенсує їх шкідливого впливу;

велике зло оподаткування полягає не стільки в тому, що воно припадає на ті чи інші об'єкти, скільки в його дії, узятій в цілому. [12, с. 86-88]

Схвалюючи податки на доходи та капітал Д. Рікардо, вважав, що оподаткування споживання з фіскальної точки зору сумнівне, поскільки підприємницький сектор та домашнє господарство завжди намагаються скоротити свої видатки, а прагнення до збільшення доходів чи нарощування капіталу необмежене.

Подальший розвиток принципів оподаткування знаходимо у Джона Стюарта Мілля, який пропагував:

рівномірність податків за критерієм рівновеликих тягот;

не оподатковувати мінімальний доход, достатній для придбання предметів першої необхідності;

не оподатковувати суми заощаджень та інвестицій;

оподатковувати не пропорційно власності, а пропорційно коштам, призначеним для витрачання;

шкоду національному капіталу завдає не стільки будь - яка податкова система, скільки надмірні масштаби оподаткування;

ні одна фіскальна система не може обмежитися лише податками на доходи, зовсім не зачіпаючи капіталу. [8, с. 156-182]

Власне ці настанови Дж. Ст. Мілля завершують період, в якому вся увага зосереджувалася на соціально-економічних наслідках оподаткування.

З цілком протилежних, державницьких позицій розглядає вимоги до податків Адольф Вагнер. На його думку, податки мають відповідати таким вимогам:

фіскальні (податки повинні бути достатніми для фінансування державних потреб та еластично реагувати на зміну соціальних умов);

економічні (оптимальні об'єкти оподаткування з урахуванням можливості перекладання податків);

соціальної справедливості (всезагальність і рівномірність оподаткування);

податкової техніки (визначеність, зручність, дешевизна справляння). [1, с. 152]

Принципи оподаткування за Вагнером – одні з найбільш змістовних і довготривалих у фінансовій науці. Особливо актуальною, в наших умовах, є ідея необхідності розбудови податкових систем у відповідності їз станом економіки, структури власності та залежності від розкладу суспільних сил.

Принципи побудови податкової системи України законодавчо закріплені в Законі України "Про систему оподаткування". Серед них виділяються принципи стимулювання науково-технічного прогресу, підприємницької та інвестиційної діяльності, обов'язковості, рівності, соціальної справедливості, стабільності, економічної обґрунтованості, рівномірності сплати, єдиного підходу.

2. Податкові надходження як інструмент бюджетного регулювання.

Податкове регулювання в другій половині ХХ століття в країнах з розвитою ринковою економікою будувалось у відповідності з кейнсіанською концепцією функціональних фінансів. У відповідності з нею, величина витрат і норма оподаткування підпорядковані потребам регулювання сукупного суспільного попиту на рівні, який забезпечує повне використання трудових ресурсів і капіталу при збереженні і стабільності цін (рівновага економічна підпорядковує рівновагу бюджету). На початку 80-х років, при зниженні частки державного сектору в економіці і зниження економічної ролі держави, податкова політика поряд із виконанням регулюючих функцій стала засобом забезпечення бездефіцитності бюджету, що досягається не ростом податкового тиску, а розширенням податкової бази і скороченням державних видатків при широкомасштабному зниженні податків.

Законодавці багатьох країн постають перед вибором: збільшити дохідну частину бюджету за рахунок надходження податкових платежів при підвищенні ставок податку або податкового тиску в цілому і, таким чином, скоротити дефіцит державного бюджету, або встановити середню оптимальну ставку, сформувати систему стійких стимулів для виробників і