із ринком забезпечують більш ефективний контроль;
скорочення дотацій і оздоровлення бюджету створюють можливості більш ефективної витрати його коштів;
демонополізація сприяє створенню гнучких мобільних виробничих структур, упровадженню нової технології;
поділ економічних і політичних чинників призводить до росту економічної відповідальності за прийняття інвестиційних рішень.
Противники роздержавлення висувають свої аргументи:
знижуються можливості забезпечення підприємств ресурсами;
росте збиток, який наноситься навколишньому середовищу;
реалізація короткострокових цілей максимізації прибутку завдає шкоди довгостроковим інтересам підприємств (“проїдання” власного капіталу);
виникає небезпека скупки національних підприємств іноземними інвесторами;
зростають шанси росту цін на товари і послуги, знижується забезпеченість робочими місцями.
Але оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно насамперед мати на увазі, що одна з головних задач, поставлених перед ними, — сприяння реалізації загальнонаціональних цілей, що зовсім не обов’язково жорстко пов’язано з принципом максимізації прибутку.
Збитковість деяких державних підприємств пов’язана з узвичаєною практикою їх використання для виконання ряду специфічних макроекономічних функцій, які вони здійснюють у загальнонаціональних інтересах, зокрема:
забезпечення діяльності малорентабельних галузей господарства, що традиційно не представляють для приватного капіталу інтересу, але розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це відноситься насамперед до галузей економічної інфраструктури — енергетика, транспорт, зв’язок);
“оздоровлення” старих галузей (чорної металургії, суднобудування тощо).
допомога життєво важливим галузям економіки з метою забезпечення економічної життєздатності і розгортання науково-технічного прогресу, зміцнення на цій основі престижу і позицій країни у світовому господарстві (до числа таких галузей відносять науко- і капіталоємкі — авіакосмічну, атомну, автомобілебудівну, електронну, нафтопереробну тощо);
проведення регіональної політики шляхом будівництва промислових підприємств і створення робочих місць, перепідготовки кадрів для згладжування існуючих соціально-економічних розходжень;
охорона навколишнього середовища на базі впровадження безвідхідних і екологічно чистих технологій у сферах виробництва, що потенційно представляють небезпеку в екологічному відношенні, зокрема у видобувній промисловості, в енергетиці.
Приватизації не підлягає значна частина державної власності. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку; об’єкти державної метеорологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об’єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови збереження освітянського призначення); майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції тощо.
Перегляд господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до надання останньому більшої ефективності і динамічності, переносу уваги на фінансові результати його роботи.
Крім усього іншого, роздержавлення і приватизація ведуть до змін у механізмі фінансування діяльності підприємств. Якщо державні підприємства черпають ресурси з державних банків, позик, податкових надходжень, то після роздержавлення вони переходять на інші джерела фінансування — активи приватних банків, прямі інвестиції через фондові біржі приватними особами або установами (пенсійні фонди або страхові компанії), а також кошти закордонних інвесторів. Якщо державна компанія може у випадку фінансових утруднень звернутися по допомогу в міністерство фінансів, то після роздержавлення ця можливість зникає.
1.2. Цілі приватизації.
Конкретні програми приватизації зазвичай переслідують декілька цілей.
Шляхом продажу державної власності полегшити тягар державного бюджету, ліквідувавши дотації підприємствам і збільшивши надходження в бюджет.
Створити конкурентні умови в тих галузях, де всі підприємства, будучи державними, управлялися з єдиного адміністративного центру.
Скористатися зміною форми власності і провести попередню раціоналізацію структури крупних державних корпорацій до їхнього перетворення в приватні.
Здійснити приватизацію й акціонування так, щоб контроль над крупними корпораціями потрапив у руки тих приватних осіб або інститутів, що зацікавлені в розвитку виробництва, а не в спекулятивному перепродажі власності.
Скористатися приватизацією для максимального “розпорошення” акцій серед робітників і дрібних службовців. Цей захід розглядається як складовий елемент загальної соціальної політики, яка стимулює участь трудящих у капіталі або управлінні підприємства.
Але в кожній країні існують специфічні відхилення від вищезазначеної загальної схеми. Вони залежать від рівня розвитку країни, історичних передумов, нарешті, від національного менталітету, та багатьох інших факторів. Якщо в країнах із розвиненими ринковими системами приватизація має обмежені масштаби, припускає використання ринкових (грошових) засобів відчуження, спрямована насамперед на оздоровлення державних фінансів, скорочення витрат державного бюджету на утримання неефективних державних підприємств, збільшення дохідної частини за рахунок продажу капіталу і великих податкових надходжень від підприємств, що “вилікувалися” у приватних руках, то в країнах із перехідною економікою приватизація має інші параметри. Тут цілями приватизації виступають прискорення розвитку вільного підприємництва, розширення приватного сектора в економіці і підвищення в майбутньому ефективності використання виробничого майна за рахунок включення вільної економічної ініціативи та високого особистого інтересу нових власників до ефективного використання економічних ресурсів, що належать їм.
Конкретні цілі та підцілі, що випливають з стратегічних перспективних цілей приватизації в процесі проведення, уточнюються і змінюються на різних етапах приватизаційного процесу. Особливо важливим в реалізації поставлених цілей на обрання такої моделі приватизації, в рамках якої економічні цілі не перетворювалися б на політичні. Наприклад, в процесі приватизації в нашій країні на другому її етапі була намічена ціль: швидко створити широкий прошарок власників, не зважаючи на те, що для цього не існувало об’єктивних передумов. З цієї причини означена ціль стала більш політичною, ніж економічною, тому суспільство не одержало суттєвого ефекту від її реалізації.
1.3. Форми і методи приватизації у постсоціалістичних країнах.
Майже десятилітній досвід постсоціалістичної приватизації дозволяє осмислити результативність її окремих форм для росту інвестиційної активності й ефективності економіки.
У принципі, вся розмаїтість методів може бути зведена до: прямого продажу за гроші активів і цінних паперів, пільгового продажу або безплатної передачі