Добровільна відмова від злочину

План:

Вступ

Розділ 1. Поняття добровільної відмови від злочинів.

1.1. Поняття злочину.

1.2. Поняття добровільної відмови від злочину.

1.3. Інститут добровільної відмови від скоєння злочину в законодавстві про кримінальну відповідальність деяких зарубіжних країн.

Розділ 2. Ознаки добровільної відмови від злочинів.

2.1. Види ознак добровільної відмови від злочину.

2.2. Остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин.

2.3. Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.

Розділ 3. Добровільна відмова при незакінченому злочині.

3.1. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки замаху на злочин за Кримінальним кодексом України.

3.2. Відмінність добровільної відмови від дійового каяття.

Розділ 4. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину.

4.1. Поняття добровільної відмови співучасників від вчинення злочину.

Умови (ознаки) добровільної відмови співучасників від вчинення злочину.

Висновки

Список використаних джерел

Зміст

ВСТУП

Велику увагу в даній темі зосереджено на одному із важливих інститутів кримінального права України, а саме: на понятті та необхідних умовах (ознаках) добровільної відмови від вчинення злочину. Крім цього, наведено думки стосовно доцільності віднесення інституту добровільної відмови до видів незакінченого злочину та необхідності такого закріплення в законодавчому порядку.

Реалії сьогодення зумовлюють певний інтерес до розглядуваної проблематики. По-перше, в сучасних умовах боротьби з організованою злочинністю та корупцією однією з умов вдалого досягнення завдань щодо забезпечення недоторканості правоохоронюваних інтересів є як посилення суворості меж кримінальної відповідальності, так і абсолютна відмова від їх застосування у випадках, прямо передбачених законом. Тому в процесі реалізації карної політики повинні застосовуватись не лише заходи кримінально-правового впливу на особу, а й такі, що надавали б такій особі можливість не вчиняти злочин, що нею готується або вчинення якого уже розпочалося, і тим самим – уникнути кримінального переслідування. Сучасна тенденція розвитку кримінального законодавства України повинна бути спрямована саме на стимуляцію такого роду поведінки, яка і повинна бути закріплена у відповідних інститутах Загальної частини кримінального права України. Такі інститути повинні гарантувати особі звільнення від кримінальної відповідальності або взагалі непритягнення її до кримінальної відповідальності. Одним із таких інститутів і є добровільна відмова від вчинення злочину. Саме наявність таких інститутів та їх вдале застосування в практичній діяльності сприятиме дієвій та ефективній боротьбі з організованою злочинності.

По-друге, – злочин є процесом свідомої, цілеспрямованої діяльності людини, якому притаманні певні ознаки та етапи. Вчинюючи заплановане діяння (дію або бездіяльність), людина відповідними вчинками конкретизує цей процес, тобто, спочатку закладає основу майбутнього посягання, а потім переходить до вчинення конкретного діяння і досягнення певної злочинної мети. Однак, в житті не завжди вдається довести розпочате посягання до логічного, бажаного завершення. У цьому випадку виникає необхідність виділяти, так звану, незакінчену злочинну діяльність.

«В теорії кримінального права закладена основоположна позиція, відповідно до якої незакінчений злочин – це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв’язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, незалежних від волі винної особи» [10, 174]. Отже, акцент ставиться на те, що злочин не доводиться до кінця всупереч волі особи. Ускладнюється все ще й тим, що Кримінальний кодекс України взагалі не передбачає такої дефініції. Тому виникає запитання: чи необхідно відносити добровільну відмову від вчинення злочину до окремого, самостійного інституту Загальної частини кримінального права, чи, все-таки, – до видів незакінченого злочину? Тим більше, що з цього приводу у науковців немає одностайності та ведуться постійні спори. Варто зазначити і те, що це проблемне запитання обумовлюється також тим, що ч. 2 ст. 13 КК України прямо відносить до незакінченого злочину лише готування до злочину та замах на злочин.

Отже, вищенаведені аспекти зумовлюють потребу розглянути цей проблемний інститут в цілому, проаналізувати його поняття, ознаки та подати власне бачення компромісного вирішення поставленої проблеми.

Досліджуючи інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця, необхідно наголосити, що йому з кінця ХІХ ст. приділялась стабільна та значна увага.

У кримінально-правовій літературі дорадянського, радянського і сучасного періодів є доволі значна кількість наукових праць та досліджень, в яких приділялась увага тим чи іншим проблемам досліджуваної тематики. Зокрема, аналізувалось поняття добровільної відмови, її умови, мотиви, особливості її відмежування від вимушеної.

У той самий час слід відмітити, що на сьогодні зазначена проблематика не має уже такої популярності, хоча на рівні підручників із кримінального права вона неодноразово піднімається. Однак, це не означає, що необхідність вивчати та удосконалювати інститут добровільної відмови відпала, навпаки, існуючі нині розбіжності та суперечки вимагають подальшого вивчення та аналізу цієї проблематики.

Основна мета цієї роботи полягає у спробі: 1) проаналізувати різні підходи щодо цієї проблематики, знайти компромісне вирішення спірних питань вищезазначеної проблеми; 2) на основі проведеного дослідження сформулювати власне поняття добровільної відмови від доведення злочину до кінця; 3) охарактеризувати думки провідних науковців щодо ознак (умов), за наявності яких відмова набирає статусу добровільної, подати власне бачення цієї проблематики; 4) провести теоретичний аналіз виокремлення добровільної відмови як різновиду незакінченого злочину та навести аргументи доцільності такого підходу; 5) внести пропозиції щодо відповідних змін до Кримінального кодексу України.

Розпочинаючи аналіз вищезазначеного інституту Загальної частини кримінального права, потрібно вказати, що з’ясуванню підлягають, насамперед: 1) поняття добровільної відмови від вчинення злочину; 2) умови (ознаки) такої відмови; 3) доцільність та необхідність віднесення цього інституту до видів незакінченого злочину.

Законодавче