«Не заперечуючи жодного із вказаних підходів автор все-таки вважає, що найбільш повною, обґрунтованою та доцільною є думка П.Н.Панченка, згідно з якою відмова буде вважатись добровільною за умови, що її характеризує сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак» [20, 37]. На його думку, це означає, що добровільна відмова повинна бути: фактичною, дійсною, повною і своєчасною (об’єктивні ознаки), а також добровільною, остаточною і безповоротною (суб’єктивні ознаки).

Так, зокрема, фактична відмова – це відмова, яка проявляється в конкретному факті зміни поведінки в напрямі від злочинної до незлочинної. Дійсна відмова – це відмова реальна, а не уявна, тобто така, яка має місце при наявності об’єктивної можливості продовжувати вчинення злочину. Повна відмова означає, що фактично вчинені діяння не містять складу іншого закінченого злочину. Своєчасна – це відмова, яка має місце до моменту, коли злочин буде вважатись закінченим. Добровільність характеризує власне бажання особи припинити розпочате посягання, тобто за особою залишається право приймати остаточне, кінцеве рішення. Остаточність як ознака (умова) полягає в тому, що особа припиняє своє посягання не на певний час, а цілком і остаточно. Безповоротність характеризується тим, що особа припиняє розпочатий злочин не з наміром скоректувати першопочатковий план, а зумовлюється це виключно прагненням не вчиняти злочин. «Беззаперечно погоджуючись із переліченими умовами добровільної відмови, неабияку зацікавленість викликає і позиція авторів підручника із Загальної частини кримінального права (М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна та ін.), за якою одна із ознак добровільної відмови, а саме: остаточність припинення посягання трактується одночасно і як дійсна, і як безповоротна відмова, хоча, мабуть, об’єднувати всі ці умови є недоречним» [10, 184].

Отже, враховуючи вищевикладені аспекти, можна запропонувати таке визначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця – це фактичне, повне, своєчасне, добровільне, остаточне та безповоротне припинення особою злочинної діяльності, при усвідомленні нею наявної можливості її завершення. Така дефініція, як вважає автор, враховує ідеї та позиції більшості науковців, є більш вдалою, доступною, лаконічною та компромісною. Саме це поняття варто було б внести в ч. 1 ст. 17 кримінального закону України.

Врешті-решт, потрібно приділити увагу чи не найбільш проблемному питанню добровільної відмови від вчинення злочину, а саме: чи варто розглядати її як різновид незакінченого злочину? Як зазначалось вище, Кримінальний кодекс України передбачає лише два види незакінченого злочину – готування до злочину та замах на злочин. Тому, на перший погляд, це буде недоречним з двох причин. По-перше, це прямо суперечить чинному кримінальному закону. По-друге, добровільну відмову не можна вважати злочином, хоч і незакінченим, оскільки вона не є кримінально караною і не містить складу незакінченого злочину, тобто особа його не вчиняє або відмовляється вчиняти.

Однак, якщо розглянути цей інститут з іншого боку, то такий підхід видається цілком доречним. По-перше, інколи і незакінчений злочин кримінальним законом не карається (готування до злочину невеликої тяжкості), не говорячи уже про добровільну відмову. По-друге, вся регламентація добровільної відмови свідчить про те, що до моменту такої відмови реально існував злочин. Саме це засвідчує положення ч. 1 ст. 17 КК України, з якого випливає, що особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця а, отже, до добровільної відмови все-таки мало місце злочинне посягання, яке лише завдяки добровільній відмові не було закінченим. На підтвердження цього в ч. 2 ст. 17 КК України закріплено, що особа, яка відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого закінченого злочину. Отже, і тут закон не заперечує проти того, щоб добровільній відмові передував злочин, а відповідальність виключається лише завдяки цій обставині. По-третє, – наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації [21, 49] виділяє Главу 6. Незакінчений злочин, в якій серед видів незакінченого злочину має місце і добровільна відмова від злочину. По суті й Кримінальний кодекс України розглядає інститути незакінченого злочину і добровільної відмови в їх сукупності, хоч і чітких положень з цього приводу не містить. По-четверте, – сама логіка розвитку злочину в часі й просторі, як зазначає А.П. Козлов [12, 307], свідчить про те, що ще до часу добровільної відмови вже мали місце злочинні дії, які спрямовувались на створення умов для вчинення злочину або безпосередньо полягали у його вчиненні. І останнє, на правильність цього підходу наштовхує і сучасна тенденція розвитку кримінального права, а також всезростаюча кількість науковців, які такий підхід визнають та обґрунтовують.

Отже, переважна більшість наведених аргументів свідчить про те, що добровільну відмову можна віднести до видів незакінченого злочину. Це, відповідно, дає можливість запропонувати врегулювання цього питання на законодавчому рівні, тобто прямо передбачити, що добровільна відмова є різновидом, хоч і специфічним, незакінченого злочину.

1.3. Інститут добровільної відмови від скоєння злочину в законодавстві про кримінальну відповідальність деяких зарубіжних країн

Передумовою будь-якого законотворчого процесу, котрий відбувається з урахуванням сучасних наукових вимог, є порівняльно-правовий метод регулювання тієї чи іншої проблеми в законодавстві зарубіжних країн. У свою чергу, це дає змогу виявити певні ваги та запозичити позитивні моменти правового регулювання, які успішно можуть трансформуватися в національне законодавство.

Метою цієї статті є