Англосаксонська правова сім’я або система загального права є однією з найпоширеніших, давніх та впливових правових систем світу. Під регулятивним та іншим впливом норм, доктрин, галузей та інститутів загального права нині перебуває майже третина населення земної кулі.

Англія (Велика Британія). У цій країні основними джерелами права, у тому числі кримінального, є статути (парламентське законодавство) та судові прецеденти. Тобто одні питання отримали законодавче рішення, а інші, як і раніше, сформульовані лише в судових прецедентах. Відсутність кримінального кодексу – історична особливість англійського права.

У кримінально-правовій доктрині Великої Британії зазначається, що особа може уникнути кримінальної відповідальності за підбурювання або пособництво при добровільній відмові від спільного злочину. Однак відмова повинна відбутися до того, як виконавець завершить злочин, або до того, коли настануть шкідливі наслідки. Проте ці правила сформульовані лише в прецедентах та працях юристів. У законодавстві вони відсутні. А тому в деяких випадках добровільна відмова не виключає кримінальної відповідальності. Наприклад, коли дії виконавця вийшли за межі суто підготовчих. Відсутня і єдина думка щодо форми, в якій повинна відбуватися добровільна відмова. Загальне правило вимагає, щоб вона невідмінно була діяльною. Пасивне відвернення не виключає кримінальної відповідальності.

США. Кримінальне право США формувалося на основі англійського загального права. Переважну роль при цьому в кримінально-правовій сфері відіграли судові прецеденти. Однак поступово питання протиправності та покарання конкретних діянь почали вирішуватися за допомогою прийняття відповідного законодавства. Федеральне кримінальне законодавство вперше було кодифіковано в розділі про злочини, виданого в 1873–1877 роках Зводу законів США, потім у суттєво зміненому вигляді систематизовано в 1909 році, і нарешті, реформовано в 1948 році як частину 1 Титулу 18 Зводу законів США. Саме тут і сконцентровано більшість кримінально-правових норм, а тому цей титул можна розглядати як загальнофедеральний кримінальний кодекс. На рівні ж суб’єкта федерації кримінально-правові норми розташовані у відповідному титулі зводу законів штату.

У федеральному КК США відсутня спеціальна кримінально-правова норма, яка б регламентувала інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Проте посилання на цей інститут міститься в §373 «Підбурювання (solicitation) до скоєння злочину». Так, пункт «b» цієї статті фактично містить поняття та ознаки добровільної відмови. «Підтвердженням захисту від переслідування є те, що при обставинах, які вказують на добровільну та повну відмову від свого злочинного наміру, обвинувачений попередив скоєння злочину, до якого він підбурював. Відмова не є «повною та добровільною», якщо вона повністю або частково мотивована рішенням перенести скоєння злочину на інший час, рішенням обрати як жертву іншу особу або обрати іншу, але схожу ціль. Якщо обвинувачений порушить питання про підтверджений захист під час судового засідання, він повинен нести обов’язок доказу захисту, шляхом надання більш вагомих доказів».

Як видно з цієї дефініції, в США для інституту добровільної відмови характерна наявність певних умов, за наявності яких таку відмову можна визнати правомірною.

Розділ 2. Ознаки добровільної відмови від злочинів

2.1. Види ознак добровільної відмови від злочину

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. В теорії кримінального права запропоновані різні поняття добровільної відмови від вчинення злочину. «Деякі автори називають її добровільно припиненим замахом» [14, 93; 15, 433].

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у ст. 17 поведінки. У разі добровільної відмови втрачається суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Головним правовим наслідком добровільної відмови є те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за розпочату нею реалізацію злочинного наміру.

Відмова, здійснивши яку, особа не підлягає відповідальності за вчинені нею готування або замах, характеризується такими основними ознаками:

1) добровільність; 2) остаточність; 3) своєчасність

Добровільність означає, що особа, яка почала вчинювати злочин і усвідомлює можливість (хоча б і з подоланням певних перешкод) доведення його до кінця, відмовляється від цього за власною ініціативою, Відмова в плані ст. 17 повинна бути не результатом нездоланних у конкретній ситуації перешкод, а наслідком вільного волевиявлення суб’єкта, на формування якого можуть вплинути інші особи (наприклад, умовляння близьких чи жертви припинити подальші злочинні дії). Добровільність виключається, якщо рішення припинити подальші злочинні дії прийнято суб’єктом не за своєю волею, а під впливом примусу з боку інших осіб, наприклад, працівників правоохоронних органів, яким стало відомо про готування даної особи до злочину або про початок його вчинення.

«Більшість теоретиків виділяють дві умови, які є необхідними для добровільної відмови від вчинення злочину: добровільність та остаточність» [18, 193; 19, 44]. Необхідною ознакою добровільної відмови в