постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік

нелегальних емігрантів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу

намагаються проводити імміграційну політику з метою припливу й використання

найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових

здібностей робочої сили.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція

робочої сили має позитивні й негативні наслідки. Позитивним для країн-

експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових

знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання

країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових

переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжного балансу (крім

того, повертаючись з еміграції, наймані працівники привозять з собою

цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим

переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив

високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів").

Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створюваної

однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис.

дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з

країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по

кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон

кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни,

Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню

умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації,

створення нових робочих місць .

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та

наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили —

сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний

рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб

національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення

крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного

розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в

перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних

територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час

була практично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).

З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями:

1) суворий відбір мігрантів;

2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї;

3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків;

4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи;

5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні

отримують американське громадянство;

6) чимала частка іноземних громадян набуває статусу біженців.

Отримання громадянства (а отже, працевлаштування в будь-якому штаті,

в тому числі право займатися підприємницькою діяльністю) через п'ять років

закріплено за іммігрантами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які

отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по

закінченні якого вони повинні виїхати з країни.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива

роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для

регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної

квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються

статево вікова структура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла

та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота

становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140

тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи

іммігрантів.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання

наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботу за

спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в'їзд мають

молоді працівники), врахування національності (для забезпечення

національної рівноваги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних

професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти

прийнятими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей

особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн).

Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну

міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад

емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу

кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої

демографічної ситуації); використовують еміграцію як засіб залучення

валютних ресурсів в економіку країни (відкривають валютні рахунки з

наданням вищих відсоткових ставок, створюють вигідніші умови для

використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної

частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких організацій

та ін.); країна-експортер намагається захистити права емігрантів за

кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи

контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна

гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного

обслуговування тощо); організовують спеціальні установи, фонди,

представництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні

конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів,

допомагають у забезпеченні їх медичними послугами, житлом, навчанням дітей

у школі (цим насамперед займаються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є

запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій

щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим

організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки

й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в

сучасних умовах відбувається на підставі правових норм і правил,

зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При

цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет

міжнародного права над національним.

МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято

угоду