РЕФЕРАТ

Українська гривня: історія та сьогодення

Однією з ознак державності є власна грошова одиниця.

Для України національна грошова одиниця – віками омріяна, багатьма поколіннями виплекана ідея, що уособлює жадану незалежність, самоутвер-дження нації. Надто довгим, тернистим і складним виявився шлях України до суверенної гривні. Шлях, припорошений пилом століть...

Перші ознаки грошового обігу на території Східної Європи з’явилися у VIII столітті. До того наші далекі пращури не надто переймалися проблемами розрахунків, купуючи товари як у земляків, так і у заїжджих негоціантів. На безкраїх зелених угіддях паслися череди великої рогатої худоби, отари овець. На ситій, багатій чорноземами землі густо врунилися пшениця, жито, овес. У безмежних лісах кишіло дичиною, звіром.

Усі ці дари природи використовувалися як еквівалент вартості. Обмінні операції, або, кажучи сучасною мовою, бартер, уповні влаштовували торгую-чі сторони, оскільки альтернативи подібним взаємостосункам не було. Аж поки на теренах ранньофеодальної давньоруської держави не повіяв вітерець цивілізації із Близького Сходу. Він приніс із собою нове для давніх слов’ян поняття "гроші", а точніше, срібні дирхеми. Грошова інтервенція поступово почала витісняти з ринку товарну форму оплати. Шкіра, зерно, хутро, віск, які мали великий попит у країнах Європи та арабського халіфату, із розряду розрахункових одиниць перейшли у розряд товару.

: На слов’янські землі арабські монети потрапляли двома основними тор-говими шляхами: південним (хозарським) – Дінцем до Чернігівської землі і далі на Київ, звідти – на північ і південь, та північним – зі столиці волзьких болгар річкою Окою на Київ.

Упродовж двох століть куфічні дирхеми дзвеніли в гаманцях і кишенях наших пращурів, виблискували на шиях та одязі чарівних слов’янок (винахід-ливі жінки перетворили монети на модні ювелірні прикраси, які й досі знахо-дять у скарбах на території України).

Та наприкінці Х сторіччя монетне джерело поступово почало міліти. На слов’янські землі дирхем потрапляло менше й менше. Причина полягала у виснаженні родовищ срібла в арабських країнах. Монети ж, які були в обігу, поступово зношувалися, втрачалася їхня цінність, вони не могли виконувати ролі повноцінної розрахункової одиниці.

Занепад іноземних грошей знаменував фінал першого етапу формування старовинної грошової системи Київської Русі: Поки дирхеми ще остаточно не вийшли з обігу, постало питання карбування власної грошової одиниці. Пер-ші давньоруські монети з’явилися наприкінці Х – на початку XI століть. Зразком слугували візантійські монети – золоті соліди Василя II та Константина VII.

Варто зазначити, що Київська Русь мала досить суттєве значення у нала-годженні торговельних зв’язків між Візантією та Західною Європою, виступа-ючи надійним посередником і водночас учасником ринкових процесів. Тор-гівля чітко регламентувалася угодами між давньоруськими князями та візантійськими імператорами, мала позитивне сальдо, тому й приносила чи-малі доходи у князівську скарбницю.

Потреба у власних грошах ставала дедалі очевиднішою. І їх почали карбу-вати при дворі Володимира Святославовича. Перші грошові знаки нарекли златниками, трохи згодом з’явилися срібляники (кілька типів). На жаль, ні златники, ні срібляники не виправдали покладених на них надій через низьку якість металу, з якого карбували монети, та через недосконалість виробничої бази. До того ж населення, що користувалося при розрахунках дзвінкою мо-нетою, з невідомих причин було не в захваті від неї. Тому златники та срібля-ники карбували протягом приблизно 25–30 років.

Однак випуск їх був знаменним. Вони символізували суверенність дав-ньоруської держави. Слід віддати належне майстрам-карбувальникам, які оз-доблювали монети оригінальними декларативними написами на зразок "Во-лодимир на столі (себто на престолі), а се его серебро (або злато)" – тобто гроші.

Отже, власне монетне господарство Київської Русі, так і не ставши на ноги, почало занепадати. Літописні свідчення донесли до нас назви грошей: куна, ногата, резана, вевериця, – аж поки всі ті назви не акумулювалися в єдиному грошово-розрахунковому понятті – гривня. З кінця ХІ століття вона забезпечується зливками срібла, або так званими монетними гривнями. Гроші були не лише розрахунковою одиницею, а й засобом накопичення.

Є припущення, що назва "гривня" походить віл прикраси (гривни), яку виготовляли із заліза, бронзи, срібла, рідше із золота і яка мала форму обруча. Зазвичай його носили на шиї (на "загривку"). Гривна вважалася предметом розкоші, і тому дозволити собі її мати могли люди високого достатку, причо-му обох статей: прикрасу полюбляли як чоловіки, так і жінки. От чому грив-на була відмінною ознакою князівської дружини, свідчила про приналеж-ність до вищої знаті.

З плином часу слово "гривня" втратило первинне значення і набуло ін-шого смислу, що відповідав певній вазі – вмісту цінного металу (срібла). Завдяки цьому вона й отримала назву – вагова. Вагова гривня важила 96 зо-лотників (1 зол. – 4,266 г) і відповідала приблизно 1 фунту. Стандартом для гривні слугувала фіксована вага дирхеми: певна кількість однакових монет ва-жила 49,25 г. Це спричинило появу рахунку монет на штуки (тобто число).

Завважимо, що наші пращури були непоганими математиками і впевне-но орієнтувалися у зміні назв і тогочасних валютних курсів. Ось що пише у нумізматичному словнику про гривню його автор-укладач В.В.Зварич: "Грив-ня, що складалася з певної кількості монет, називалася гривнею кун (грошо-во-рахункова одиниця). Гривня срібла (вагова) і гривня кун (рахункова) ста-ли на Русі платіжно-грошовими поняттями. Спочатку їхня вага була однаковою. Та згодом, унаслідок нестабільної ваги імпортованих монет, а та-кож еволюції гривні як одиниці ваги, гривня срібла стала дорівнювати де-кільком гривням кун. У XII столітті гривня срібла (майже 204 г) за цінністю дорівнювала вже чотирьом гривням куп (1 гривня кун –