2.2. Аграрно-промисловий комплекс.

АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил
народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить приблизно 3%, Франції, Італії — близько 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднанні та ін.

3. Ефективність переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України та його особливості.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов’язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільхозпродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуацією, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб’єктів ринкових відносин. Закон України “ Про форми власності на землю” передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об’єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

Тісний зв’язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва-- землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання

Колективні сiльськогосподарськi підприємства iснують поряд з iншими формами органiзації сiльського виробництва: сiмейнi форми, селянськi (фермерськi) господарства, самостiйнi кооперативи, особистi підсобнi виробництва тощо. В Законi України "Про власнiсть" пiдкреслюється, що всi форми власностi є рiвноправними, а держава створює однаковi умови для iх розвитку та захисту. Матерiальна і моральна пiдтримка потрiбна всiм суб’єктам господарювання в аграрному секторi економiки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) пiдприємствам.

Наприкiнцi I994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у реформуваннi аграрного сектора. В Конституції України, прийнятий Верховною Радою України 28 червня I996 р., зазначено: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Перетворення на селi почали набувати бiльш цiлеспрямованого до ринкових вiдносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-радгоспнi землi передаються державою у колективну власнiсть їх членiв. Далi кожен член колективного сiльського господарства отримує сертифiкат на право