У ґрунтознавстві розрізняють поняття пісок і піщаний ґрунт.

Піски — це відкриті сипучі, рухомі, не закріплені (або слабкозакріплені) рослинністю полігенетичні субстрати розміром від 1 — 2 (3) до 0,01 мм. За походженням вони бувають первинними (елювіальни-ми) та перевідкладеними водою і вітром (еоловими). Пере відкладені (субаквальні) піски поділяють на: делювіальні, морські, озерні, алю-віальні (сучасні і давні — до голоценові), флювіогляціальні.

Рельєф піщаних масивів є дуже різноманітним, але завжди зу-мовленим літогенетичними особливостями товщі пісків, характером їх фітопокритості і неодмінно режимом еолової діяльності. Взаємо-дія цих добре відомих ґрунто- та рельєфотворників породила такі форми рельєфу:

фітопокритих (ґрунтогенно перероблених) пісків — грядові, пагористі, кучові та їх всілякі ланцюгові поєднання;

рухомих пісків — барханних, пагористо-барханних. Піски характеризуються значною водопроникністю, через що во-ни є відмитими від солей, а верховодка, яка накопичується в міжбарханних зниженнях, є завжди прісною. Проте з цього правила є сут-тєві винятки — в пісках пустель трапляються карбонати кальцію, а при близькому заляганні підґрунтових мінералізованих вод спосте-рігається засолення хлоридами та сульфатами, особливо помітне в перевіяних пісках поблизу солончаків. Оскільки напередодні рухо-мості всі піски були ґрунтогенно переробленими, то не дивно, що і в товщах перевіюваних пісків постійно трапляються гумусовані про-шарки різної грубизни, а також поховані повнопрофільні ґрунти. Уміст гумусу в пісках ніколи не буває значним.

Піски є трофічно чи не найбіднішими (оліготрофними) субстра-тами, які однак є екологічно комфортним середовищем для розвит-ку багатьох, передусім лісових, культур. До того ж піщані масиви ніколи не обминають рослини-псамофіти: сосна, шелюга, нечуй-вітер, кияк, кумарчик, вайда, верблюдка, полин піщаний, тамарикс, ракитник, а в пустелях — селін, саксаул, акація піщана, черкез, астрагал, серед яких є багато привабливих для сільсь-когосподарського освоєння пісків — еспарцет піщаний фітомеліорант-азотонакопичувач, що є чудовою кормовою, лікарською і медо-носною рослиною, кавун, люпин, суниці, картопля, виноград тощо. Така екологічно сприятлива ніша на пісках оформлюється переду-сім завдяки їх сприятливим фізичним та водним властивостям.

Рухомість пісків завжди була їх головною вадою щодо рослин, спричинюючи їх видування, засипання, пошкодження. Оскільки ж еолова діяльність залишається поки що за межами людського макровпливу, то призупинити її згубну дію на пісках можна лиже од-ним способом — закріпити їх з допомогою цієї самої рослинності, яка водночас стане тут і головним чинником ґрунтогенезу.

Ґрунтогенез на пісках тісно пов'язаний з розвитком на них ро-слинності, склад якої визначається зональними умовами клімату, характером сільськогосподарського використання, ступенем розби-тості пісків, глибиною залягання та мінералізацією підґрунтових вод.

Із поселенням рослинності на пісках їх пересування поступово припиняється, а ґрунтогенез активізується. Не маючи чіткої зона-льної прив'язки, він є приуроченим до тих місцевостей, які в народі названо боровими, оскільки тут саме на пісках ростуть соснові бори, нерідко найвищих бонітетів.

Залізо-акумулятивний тип ґрунтогенезу, що панує на літологіч-но та екологічно одноманітних пісках південного заходу Руської рів-нини, породжує в цих умовах оригінальний ґрунтолітогенний про-дукт, названий Д.Г. Тихоненком іржаво-буром (згідно з вітчизня-ною номенклатурною традицією, наприклад, чорнозем —; чорна зем-ля, бурозем — бура земля тощо). Іржаво-буре забарвлення цим ґрун-там надають сполуки заліза — типоморфного для легких ґрунтів елементі зі змінною валентністю. Його прикметна біогеохімічна «за-тримка» в профілі піщаних ґрунтів (на тлі інтенсивного видалення з нього лужних і лужноземельних елементів, алюмінію і навіть крем'янки) фактично й визначає їх сучасне озалізнення під час залізо-акумулятивного процесу ґрунтогенезу. Ксероморфність, яка є неодмінною рисою формування ґрунтів на пісках, украй сповільнює прояв в іржаво-бурих ґрунтах акумулятивних тенденцій, що зумов-лює дуже низький вміст мулу та гумусу — 0,5 — 1,5 %, який має фульватний характер за наявності великої кількості детриту — 50 — 60 %. Легка міграція фульватів уздовж профілю не призводить до Е - І –– диференціації профілю, а, навпаки, супроводиться поси-ленням акумулятивних тенденцій, які діагностуються залізистими плівками на зернах піску. Слабкі ознаки профільної диференціації є літогенно успадкованими. Профіль іржаво-бурих ґрунтів, сформованих на пісках у сухому й теплому терморежимі за безроздільної оксигенізації віль-ним повітрям у крупних шпаринах під пологом змішаних лісів та ксеропсамофітних трав'янистих фітоценозів, складається з таких генетичних горизонтів: Нд — лісова підстилка, Н— гумусово-акуму-лятивний, Рк — перехідний слабкогумусований, озалізнений, метаморфізований; Р — кварцовий пісок. Серед іржаво-бурих ґрун-тів виділяють такі типи: 1) іржаво-бурі автоморфні; 2) іржаво-бурі глеєелювіальні; 3) іржаво-бурі степові; 4) іржаво-бурі степові глейо-ві. У постплейстоцені вони стали членами еколого-еволюційного ряду ґрунтів: мерзлотне озалізнення пісків змінилося в ранньому голоцені першими підбурами, які еволюціонували в іржаво-бурі ґрунти від атлантичного періоду середнього голоцену до сучасності та їх теперішні агроземні варіанти, які мають шанс трансформува-тися в агроземи іржаво-бурі.

Освоєння пісків та піщаних ґрунтів. Основним принципом освоєння піщаних масивів є комплексне використання цих незви-чайних субстратів у конкретних ландшафтно-біокліматичних умо-вах з урахуванням усіх перелічених вище їх специфічних властиво-стей та екологічних режимів. Піщані арени можуть бути відведені під вигінно-пасовищні та сінокісні угіддя, виноградники, сади, ягід-ники, для створення лісових насаджень різноцільового призначен-ня, вирощування баштанних, лікарських, медоносних, квітково-декоративних та інших сільськогосподарських культур.

1.4. Галоморфні ґрунти.

Галоморфні грунти формуються в акумулятивних або палеоакумулятивних ландшафтах, що забезпечує участь у ґрунтогенезі (по-стійну або на якійсь стадії) водорозчинних солей, зазвичай, неспри-ятливих для росту та розвитку рослин. У межах цієї групи К.К. Гедройц виділив: 1) засолені (солончаки, солончакові і солончакуваті ґрунти); 2) солонці та солонцюваті ґрунти; 3) солоді.

Солончаки та солончакові ґрунти.

Солончаки