Солонці та солонцюваті ґрунти.

Солонці мають такий комплект екогенетичних ознак: 1) Е — 7-диференційований профіль; 2) лужна реакція ілювіального та більш глибоких горизонтів; 3) стовпчаста, призматична, брилиста або крупногоріхувата структура та висока щільність І-горизонту; 4) засоленість профілю під І– горизонтом.

Солонцюватими називають чорноземні, каштанові, лучні, лучно-чорноземні та багато інших типів ґрунтів, які мають скільки-небудь помітні морфологічні, фізико-хімічні та інші екогенетичні ознаки і властивості солонців (К.Д. Глінка). Солонці, як і солончаки, не утворюють своєї ґрунтової зони, а трапляються окремими масивами, або латками (плямами) посеред ґрунтів іншого генезису. Фактично вони поширені на всіх континен-тах, де займають 77 млн га, а сукупно з солонцюватими ґрунтами — 212 млн га, з яких в Україні солонці займають 236 тис. га, а різною мірою солонцюваті ґрунти — 3,75 млн га (О.В. Лобова, А.В. Хабаров, М.І. Полупан та ін.).

М.П. Панов (1972) вважає солонці полігенетичним продуктом, що підтвердила О.М. Самойлова (1988) своїми узагальненнями, — їх профіль формується під впливом складної комбінації таких про-цесів, як:

- осолонцювання,: входження Nа+ до ҐВК та надходження соди у ґрунтовий розчин спричинює його підлужування і пептизацію ко-лоїдів;

- осолодіння: руйнування пептизованих мінералів тонких фрак-цій, винесення продуктів руйнування і розчинної органічної речо-вини вниз за профілем;

- глеєелювіювання, у надсолонцевому осолоділому горизонті;

- дерновий ґрунтогенез у верхній частині надсолонцевого горизонту;

- оглеєння нижньої частини профілю гідроморфних солонців.

Незважаючи на ускладненість класифікації солонців, все ж за характером водного режиму серед них легко виділяють три типи:

автоморфні — степові (підгрунтові води глибше від 6 м).

напівгідроморфні — лучно-степові (підгрунтові води на глиби-11 і 3 — 6 м).

гідроморфні — лучні (підгрунтові води на глибині 1 - 3 м).

Підтипи солонців виділяють з урахуванням зональних умов. Автоморфні солонці поділяють на чорноземні, каштанові, бурі ариднопапівпустельні. Серед напівгідроморфних виділяють: лучно-чорноземні, лучно-каштанові, лучно-бурі напівпустельні, напівгідроморфні мерзлотні. Підтипами солонців гідроморфних є чорноземно-лучні, каштаново-лучні, бурі аридні лучні, лучно-болотні, лучні мерзлотні.

Роди і види виділяють у всіх типів і підтипів. Формування автоморфних (степових) солонців у зонах Степу Сухого і Напівпустелі пов'язано в основному з літо генетичним впливом засоленого підґрун-тя. Солонці чорноземні утворюються переважно на пліоценових за-солених ґрунтолітогенних глинах, що нерідко трапляються на схи-лах та на давніх лесових терасах. Автоморфні солонці здебільшого утворюють комплекси з чорноземними, каштановими та іншими зональними ґрунтами. Напівгідроморфні солонці утворюються на низьких надзаплавних терасах, у всіляких приозерних та інших западинах з додатковим підґрунтовим або змішаним (поверхневим і підґрунтовим) зволоженням. Солонці гідроморфні формуються в заплавах річок, приозерних та інших депресіях під мезогалофітами (колосняк чорноморський, подорожник солончаковий, кермек, по-лин солончаковий та інші представники галофільного різнотрав'я). Важливими показниками екогенетичних та агровиробничих особ-ливостей солонців є: глибина залягання карбонатного та гіпсового горизонтів; уміст увібраного натрію в надсолонцевому і солонцевому горизонтах; ступінь гумусованості надсолонцевого горизонту, рівень залягання підґрунтових вод та їх мінералізація.

Незважаючи на різне походження, всі солонці мають схожу будо-ву профілю:

НЕ — гумусово-елювіальний надсолонцевий горизонт, білястий, пилуватий, пластинчастий або шаруватий, інколи глибистий, грубизна 1 — ЗО см, різко переходить у

НІ — гумусово-ілювіальний (солонцевий), щільний у сухому ста-ні, тріщинуватий, структура стовпчаста, призматична, крупногоріхувата або брилиста, грубизна 15 — 32 см, помітно переходить у

РІк — підсолонцевий, строкато забарвлений, карбонатний або гіпсовий у автоморфних солонців, нерідко поділяється на підгори-зонти за кількістю і формами новоутворень; у гідроморфних солон-ців має максимум водорозчинних солей;

Рк — лесоподібний суглинок з видимими плямами легкороз-чинних солей, гіпсу, карбонатів.

Солоді та осолоділі ґрунти.

Солодями називають гідроморфні або напівгідроморфні ґрунти з різко диференційованим профілем, чітко вираженим освітленим Н-горизонтом, присутністю увібраного натрію, лужною реакцією в /горизонті, наявністю карбонатів та легкорозчинних солей у низах профілю, а також оглеєння у всіх горизонтах.

Солоді широко, але завжди латками (плямами), поширені в Лісостепу, Степу, Сухому Степу і Напівпустелях на низовинах Євразії, Південної Африки, Австралії, Північної і Південної Америки. Фор-муються вони винятково в мезо- і мікрозападинах (таких, як води півдня України) при надмірному, проти атмосферного, зволоженні ;а рахунок додаткового надходження стічних вод з навколишніх мікросхилів.

Профіль солодей є настільки чітко диференційованим за Е — І-типом, що його довго вважали степовим аналогом підзолистих ґрун-тів: НЕ — гумусово-елювіальний до 12 см; Е — елювіальний грубизною 10 — 15 см, білястий, плитчастий; І — ілювіальний, грубизною 50 — 70 см, сизий, щільний, призматично-клиноподібний; Ік — ілювіальний, карбонатний, 60 см, жовто-бурий, брилисто-призма-тичний (скоріше клиноподібний).

Проілюструємо це конкретними описами різних за генезою соло-дей.

Солодь дернова глейова важкосуглиниста на оглеєному лесоподібному важкому суглинку описана авторами на стерні в центрі од-ного з численних подів Сухого Степу (Херсонська область):

Ек (0 — 35) — гумусово-елювіальний, орний, світло-сірий, су-хий, пилувато-важкосуглинковий, сива присипка аморфної крем’янки, рясні акумуляції Fe — Mn бобовин, порохуватий, безструктур-ний, брилистий, різко по лінії оранки переходить у

Ік (35 — 74) — ілювіально-елювіальний, слабко, але явно гумусований, оглеєний, бруднувато-оливковий, крупнопризматичний (клиноподібний), глинистий, злитий, насичений Fe, Mn