4. У будь-якому разі орієнтація виключно на ПЗ закордонного комерційного виробника – це гарантований шлях до двох неприємних речей:

а) переведення значних коштів за кордон – а в силу масової потреби в ПЗ можна говорити і про механізм “вимивання” грошей з території країни;

б) знищення не тільки власних високотехнологічних галузей, але й відповідних професій та шкіл з підготовки фахівців.

Якщо рухатись далі у тому ж напрямку, сектор створення ПЗ буде “вилучений” з національної економіки. Протистояти цьому можливо шляхом побудови для держсектора (і не тільки!) інформаційних систем, що ґрунтуються на відкритих (тобто таких, які мають детальний опис та не мають обмежень на використання) рішеннях, протоколах та форматах даних. А таким чином – і шляхом організації для цієї галузі державного замовлення.

Практика доводить, що складність програм (обміну стандартною звітністю, передачі банківських відомостей, пакетів забезпечення роботи бухгалтерії), що розробляються сьогодні для потреби українських держустанов — на нинішньому етапі є невеликою. Разом із тим в Україні (і Росії) є і розробки, які цілком можуть скласти конкуренцію західним (в галузі систем створення Інтернет ресурсів, підтримки баз даних, розпізнання шрифтів, автоматизованого перекладу, тощо). Проте продукція західних компаній все більше “тисне” на ці розробки, і, зрештою, за рахунок кращої реклами, усуває їх з локального ринку. Відповідно, змінюється і структура виробничих сил країни: все менша частка фахівців опиняється зайнятою в науково-технічному секторі. А з числа зайнятих більшість людей потрапляють до дистриб’юторських відділів західних компаній-монополістів, і припиняють займатися самостійними розробками. Таким чином власна технологічна школа замінюється сертифікаційними курсами закордонних компаній.

Достатньо логічний з огляду на світовий процес розподілу праці та концепції всесвітнього ринку, де панують не національні уряди, а корпорації — цей процес все ж викликає серйозні побоювання з огляду на перспективи здоров’я і конкурентноздатності нації. Адже комп’ютеризація є перед усім інструментом доступу до знань і сучасних навичок. Тому прискореному сповзанню до "суспільства споживання і обслуговування" варто було б протиставити національні програми розвитку, щоб утримувати розумний баланс між світовими інтеграційними процесами та об’єктивними національними інтересами, між інтересами закордонного монопольного бізнесу та інтересами місцевої технічної та гуманітарної еліти. Щоб, нарешті, підтримувати елементарну технічну і гуманітарну "свідомість" маси населення. Без збереження цього балансу рівень і технологічного, і гуманітарного розвитку швидко знижується, а населення переорієнтовується на виживання чужого розумового продукту, і до виконання елементарних низових фаз світового виробничого процесу.

III. Найлогічніший шлях виходу з “інформатизаційної кризи”

Чи є вихід із ситуації?

Так, і низка держав, які поставлені в подібну ситуацію реальними умовами і світовими монополістами від інформатики, успішно вирішили і вирішують подібні завдання.

Суть рішення полягає в тому, що на ринку існує “Відкрите” або “Вільне” програмне забезпечення – повнофункціональне ПЗ, приблизно аналогічне (в декотрих випадках — навіть краще за функціональністю) ПЗ од Microsoft (або інших комерційних виробників, які встановлюють жорсткі обмеження на право використання, копіювання та модифікацію програм). Це ПЗ, яке розповсюджується по так званій GPL – General Public License (або за іншими схожими типами ліцензій, як-от BSD або Public Domain). Зокрема – і безкоштовне (розповсюджуване за ціною електронного носія, або “збірки”, тобто з оплатою лише зусиль адоптації до вимог користувача або комплектації набору програм). Найбільш відома інтернаціональна назва такого ПЗ – “Open Software” або “OpenSource” (“з відкритим програмним кодом”).

Основними принципами ліцензії OpenSource на таке ПЗ є:–

можливість використання програми для будь-яких цілей;–

вільний доступ до програмного коду;–

можливість будь-якого дослідження механізмів функціонування програми;–

можливість використання застосованих у програмі принципів, механізмів і будь-яких частин коду для інших програм або цілей, а також можливість їхньої модифікації для потреб користувача;–

можливість копіювання (тиражування) і публічного поширення копій програми;–

можливість внесення змін до програми, і вільного поширення як оригінальної програми, так і зміненої, за тими ж умовами, під які підпадає і оригінальна програма.

Жодної з цих переваг “закрите” комерційне ПЗ, на яке нині орієнтується наш державний сектор, не забезпечує.

Розробляють таке ПЗ тисячі програмістів і невеличких фірм по всьому світові саме як "ПЗ з відкритим кодом" — тобто завжди доступне не лише у вигляді готових до запуску програм, й у вигляді висхідних текстів. Таке ПЗ може бути також вільно модифіковане для наступного продажу або некомерційного розповсюдження.

Однією з ключових переваг Відкритого ПЗ є низька собівартість нових розробок, яка уможливлюється за рахунок необмеженого повторного використання програмного коду, використаного в інших розробках. Цей аспект створює додаткові зручності як з точки зору доступності таких програм, так і з точки зору ціни їх копій.

Загальні проекти (розробка ядер ПЗ) часто курирують такі гранди світової програмної індустрії, як Sun Microsystems, IBM, Silicon Graphics: їм це вигідно, бо світове товариство програмістів саме доробляє і доводить до досконалості програми, для "відточування" яких довелося б збирати і фінансувати колективи з тисячами висококласних фахівців. Після того, як фірми-ініціатори проектів отримують ПЗ у функціональному вигляді — вони мінімальними зусиллями випускають на його базі свої комерційні версії, не зупиняючи загальний процес розвитку і модифікації (свіжий приклад — офісний пакет StarOffice фірми Sun і низка