Безумовно, підхід до організації “прориву України в Європу” має бути обов’язково комплексним. Окремі, навіть самі собою дуже важливі, заходи (як, наприклад, укладення міждержавних договорів з ряду питань) навряд чи здатні принести істотні досягнення. Без системних конкретних перетворень вони здатні лише імітувати певну активність України в згаданому напрямі. Майбутнє покаже, чи здатна Україна піти далі міжнародне-правових декларацій у відносинах з ЄС і створити справді ефективний і взаємовигідний механізм економічної співпраці.

В висновку к цьому розділу треба сказати, що перспективи економічної взаємодії України з ЄС та його країнами-членами залежать насамперед від раціональності експортної політики України відносно цього регіону.
Стратегія виходу на ринки країн ЄС має поєднувати сировинний напрям з напрямом проникнення на ринки продукції з високим ступенем обробки на основі ретельно проведеної діагностики конкурентоспроможності українських товарів і послуг на ринку країн ЄС. Важливим перспективним завданням має стати вихід на ринки країн ЄС з принципово новими виробами: в галузі ракетної та авіаційної техніки, середнього та великого машинобудування, приладобудування, окремих виробництв електронної та електротехнічної промисловості, виробництва зварювальної апаратури. А також впровадження і розвиток середньо- і довгострокових програм інтеграції України в ЄС.

Вступ

Європейське Співтовариство було створено на основі Римського договору (Договір про заснування Європейського Співтовариства від 25 березня 1957 року), підписаного Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Німеччиною та Францією. У1973 році до цих країн приєдналися Данія, Ірландія та Вели-кобританія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспа-нія та Португалія, а у 1995 році—Австрія, Фінляндія та Швеція. У 2004 році до ЄС приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угор-щина, Чеська Республіка, Мальта, Кіпр. Заяви про членство в ЄС подані Туреччиною, Болгарією, Ру-мунією та Хорватією.

На засіданні Європейської Ради, що відбулося 07 лютого 1992 року в Маастрихті, глави держав і урядів ЄС уклали угоду про політичний союз і угоду про економічний та монетарний союз, які разом ста-новлять Договір про Європейський Союз. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. після його ратифікації усіма сторонами.

В Договорі про Європейський Союз визначені напрями співпраці країн—членів ЄС у створенні євро-пейської спільноти. Положення договору визначили зовнішню, безпекову та економічну політику, напря-ми судової і поліційної співпраці.

Союз має єдину інституційну структуру, що за-безпечує узгодженість діяльності, спрямованої на досягнення його мети, й водночас шанування та роз-виток acquis communautaire (Стаття 3 Договору про Європейський Союз).

У листопаді 2003 року було опубліковано звіт Робочої групи з питань зайнятості Європейської Ради. Цей звіт являє собою проміжне підбиття підсумків реалізації Лісабонської стра-тегії. Остання була розроблена Європейською Комісією та схва-лена Європейською Радою у 2000 році. Стратегія повинна реалізо-вуватись до 2010 року. Одним із головних пріоритетів Союзу, виз-начених Лісабонською стратегією, є забезпечення повної зайня-тості як ключової мети економічної та соціальної політики ЄС.

Звіт Робочої групи покликаний дати оцінку ефективності інструментів політики зайнятості ЄС, які застосовувались на першому етапі реалізації стратегії. Ключовою метою Звіту є ви-роблення рекомендацій щодо вдосконалення політики зайнятості на другому етапі виконання стратегії. Дані оцінки та рекомен-дації, на нашу думку, можна використовувати в процесі розроб-ки нової програми зайнятості на 2005-2008, вироблення стратегії наближення до європейських стандартів та запровадження їх у вітчизняну практику.

Висновки:

Розширення ЄС, яке відбулося 1 травня 2004 року, — це якісно новий крок переходу ЄС від економічно-торговельного блоку до загальноєвропейського міждержавного політико-економічного утворення. При розгляді питань про вступ до ЄС пере-вага віддається країнам Східної Євро-пи.

Перспектива бути прийнятим в ЄС стала для країн Східної і Центральної Європи істотним стимулом для досягнення фінансової рівноваги. Подібні процеси відбувалися в Західній Європі під час введення в оборот євро. дивовижна очевидна політична реакція проти урядів, які привели свої країни в ЄС. Вражаючою є схожість з тим, що відбулося в Західній Європі під час введення в оборот євро. Уряд Романо Проді, якому, не дивлячись ні на що, вдалося добитися включення Італії у валютний союз Європи, ліг три місяці опісля після цієї події. Чехія, Польща і Угорщина теж перенесли урядові кризи незабаром після того, як вступили в ЄС. Держави, що тільки що вступили, відчули, що їх попросили внести зміни у фінансову політику для того, щоб прийняти в ЄС. Навіть якщо ці зміни були зроблені на користь самих країн в довгостроковій перспективі, в найближчому майбутньому вони виявилися політично дорогими. Виборці в Центральній і Східній Європі в даний час відчувають, що вони зробили погану операцію з урядами, які привели їх в ЄС: затягування ременя потугіше, обмеження на ринку праці і горезвісний шквал правил ЄС. Результатом стала реакція проти цих урядів і відсутність суспільного інтересу в справах ЄС.

Протягом більше 50 років європейці прагнули до близького економічного співробітництва і політичних зв'язків. Вступ десяти нових країн до Європейського союзу в 2004 р. відкрив останній і, можливо, найдраматичніший розділ в цьому процесі. Розширення другого в світі за величиною ринку пропонує історичні можливості для економічного оновлення. Але з розширенням приходять і проблеми. Під час повільного зростання, затяжного високого рівня безробіття і важких фінансових ситуацій в деяких країнах, зрозуміло, що давніші члени ЄС іноді більше зосереджуются на потенційно небезпечних труднощах, ніж можливостях. Ці проблеми реальні, але рішення їх лежить в