Крім вищезгаданих, існувало і декілька “абстрактних” божеств: Аірйаман – “Дружба”; Арштат – “Справедливість”; Хамвареті – “Доблесть”; Сраоша – “Послух”.

Інтересною виглядає і картина походження світу. Боги створили світ за сім прийомів. Спочатку створили небеса із каміння, тверді, як величезна кругла шкаралупа. В нижню частину цієї шкаралупи вони помістили воду. Потім створили землю, яка ніби величезна тарілка лежала на воді. Потім в центрі землі вони поставили три одухотворених творіння в вигляді однієї рослини, однієї тварини і однієї людини. Насамкінець, вони розпалили вогонь, як видимий, так і невидимий, в якості життєвої сили, що наповнює одухотворені творіння. Сонце, як частина вогню, нерухомо сяяло зверху, ніби постійно стояв полудень, так як світ залишався нерухомим і незмінним, як при створенні. Тоді боги здійснили потрійне жертвоприношення: вони витовкли рослину (що також входило до культу праіранців), вбили бика і людину. Після цього благодійного жертвоприношення з’явилось багато рослин, тварин і людей. Так був приведений в рух світовий цикл з його життям і смертю, за яким слідує нове життя. Сонце почало рухатися небом і регулювати зміну пір року у відповідності з істиною-аша. І всі ці природні процеси розглядались як безкінечні. Започатковані богами, вони повинні були продовжуватися вічно, допоки люди виконують свої обов’язки. Тому священнослужителі уявляли собі, що кожний день вони разом з рослинами і

тваринами здійснюють першопочаткове жертвоприношення для того, щоб забезпечити світові продовження його існування. Завдяки цим щоденним ритуалам священнослужителі освячували, благословляли і укріплювали кожне з семи творінь, і всі вони були присутні в обряді: земля – в священній ділянці, на якій здійснювалося богослужіння; вода і вогонь – в посудинах; небесна твердь – в кремнієвому ножі і кам’яному пестику ступи; рослини – в пучках лозин баресман і в хаомі; тварини – в жертвенній тварині (або в молоці і маслі).

Насамкінець, сама людина була присутня в обряді, який здійснював жрець, який і ставав, таким чином, співучасником дій богів, виконуючи свій обов’язок задля підтримки світу в стані чистоти і стійкості.

Поняття смерті та загробного життя.

Допоки продовжувався такий зв’язок між людьми і богами, не передбачалось кінця світу. Існувала лишень віра в життя людини після смерті, і, згідно з найбільш раннім уявленням, душа, яка відійшла від тіла – урван – на три дні затримувалася на землі перед тим, як зійти вниз, в підземне царство мертвих, в якому володарював Йіма (санскритською - Яма). Йіма був першим царем на землі і першим з померлих людей.

В його царстві душі жили немов тіні і залежали від своїх нащадків, які продовжували перебувати на землі. Ці нащадки повинні були задовольняти їх голод і забезпечити одягом. Принесення для цих цілей здійснювались в певний час, так, щоб ці дари могли перемогти матеріальні перешкоди. Частіше всього принесення покійним здійснювалося на протязі першого року після смерті. Обов’язок здійснювати це належав переважно старшому синові, який повинен був робити їх на протязі тридцяти років – три декади, тобто приблизно на протязі життя одного покоління.

Обряди перших трьох днів після смерті вважались життєво важливими і для того, щоб захистити душу від злих сил, допоки вона покидає тіло, і для того, щоб допомогти їй досягнути потойбічного світу. Існувало, здається,

досить давнє уявлення про якесь небезпечне місце, можливо переправа чи брід через похмуру річку, яку душа повинна перетнути на своєму шляху. Авестійською мовою воно називалося Чінвато-перету (“Перехід-розлучник”).1

Щоб надати більшу допомогу покійнику, сім’я повинна була сумувати на протязі трьох днів, а священнослужителі читали багато молитов. Потім відбувалося криваве жертвоприношення і ритуальне принесення вогню. М’ясо жертви і одежу покійника освячували в третю ніч для того, щоб душа могла відійти в своє одиноке мандрування на зорі наступного дня нагодованою і одягненою. На тридцятий день здійснювалось друге криваве жертвоприношення. Після цього принесення робили раз в місяць до кінця першого року з дня смерті. Через рік робили третє і останнє криваве жертвоприношення.

Вважали, що після цього душа потребувала лишень одноразових принесень в рік на протязі тридцяти років. Тоді душа вже повністю з’єднувалась з усіма померлими і підкріплювалась жертвами, які сім’я здійснювала в час “Свята всіх душ” (авестійською мовою Хамаспатмаедайа).

Похоронна традиція, пов’язана з вірою в потойбічне помешкання мертвих, базувалася на захороненні. Зороастрійське слово дахма значить “могила”. Протоіранці належали до однієї з груп так званих “ямних” культур степових жителів. Вони захороню вали членів знатних сімейств на дні глибоких колодязів, покритих земляними курганами.

Пізніше уявлення про загробне життя змінилися. Тому “Перехід-розлучник” почав уявлятися у вигляді мосту, один кінець якого перебуває на вершині гори Хари, а інший веде в гору, на небо. Лишень достойні завдяки багаторазовим жертвоприношенням можуть пройти цим мостом. А душі інших впадуть вниз, в підземне царство мертвих.

Разом з надією, що існує можливість досягнути раю, розвивалася віра у

відродження тіла. Судячи з свідоцтв індійської традиції, вважалось, що на протязі першого року після смерті кістки тлінного тіла воскреснуть і, вдягнувшись у безсмертну плоть, з’єднаються з душею на небі. Можливо, саме із-за цього індоарійці поступово змінили свій похоронний звичай кремацією. Але іранці дуже вшановували вогонь, щоб використовувати його для знищення тіла. Тому серед них замість спалювання був прийнятий звичай виставляти тіло, відомий пізніше у зороастрійців. Тобто труп залишали в пустельному місці, де птахи і хижаки швидко з’їдали його. Сонячні промені ставали шляхом, яким душа