А за відсутності "точок відліку", ціннісних орієнтирів, багато членів суспільства (і зокрема молодь) намагаються віднайти їх у екстремальних групах ідентифікації - зокрема у тоталітарних релігійних сектах, різнорідних товариствах, кримінальному середовищі [16].

Однак чекати від держави визначення основи для ідентифікації суспільства і не обов'язково. Ініціативу могло б виявити громадянське суспільство, а держава, шляхом моніторингу основних тенденцій і врахування їх у законодавстві, могла б ненав'язливо сприяти урахуванню при творенні новітнього українського суспільства національних інтересів. Але держава виявилася неспроможною створити необхідні умови для вільного розвитку суспільної думки, відкритого діалогу у цьому питанні.

Через високе оподаткування видавничої діяльності, національне книгодрукування перебуває в стані стагнації. За даними Держкомітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, в Україні на одного мешканця виходить друком 0,4 книжки на рік, у той час як у Росії (де режим оподаткування видавничої діяльності значно ліберальніший) цей показник становить 3,2, Польщі - 9,5, Німеччині - 12 книжок17.

Від високого оподаткування потерпають і українські ЗМІ. Крім прямих фінансових втрат, складне і заплутане податкове і адміністративне законодавство робить пресу, радіо і телебачення потенційними жертвами державних контролюючих органів, що дозволяє владі здійснювати непряму цензуру і розправлятися з тими ЗМІ, які мають незалежну позицію. Більше того, українські ЗМІ є заручниками політики і з'ясовування стосунків між їх патронами; це шкодить як об'єктивності їх позиції, так і якості матеріалів: головним може бути виконання замовлення, а не ґрунтовний аналіз проблеми. Разом із цензурними обмеженнями, такі умови суттєво звужують простір для творчого пошуку журналістів і аналітиків [18]. До того ж, досі немає реальних важелів захисту журналістів від свавілля можновладців - зокрема не зазначено прав на доступ до інформації, яка пов'язана з виконанням можновладцями своїх посадових обов'язків і не є таємною, а також не обмежено можливості впливу на ЗМІ через суд у спосіб "захисту честі і гідності" [19].

У цьому зв'язку звернення української аудиторії (як широкого загалу, так і професіоналів) до російських джерел пов'язане не з нездатністю їх українських аналогів виробити якісний продукт, а з відсутностю для цього умов, що ставить українські ЗМІ, аналітиків і творчі колективи у явно невигідне становище [20].

Не виправдав себе і обмежувальний підхід до регулювання доступу до Інтернету. Намагання здійснювати, відповідно до Указу Президента від 22 квітня 1998 року, підключення до світової мережі лише через Укртелеком, "Інфоком" і "Укркосмос" - з метою "захисту інформації" - не дало сподіваних позитивних результатів. Оглядачі багато говорили про загрозу монополізації Інтернету, неефективність державних провайдерів тощо. В реальності ж комерційні провайдери знайшли декілька способів обходу вимог указу (вони були, як завжди, розпливчатими і неясними). Єдиний відчутний результат - високі ціни на Інтернет-послуги (повний доступ в Києві коштує $50/місяць, в той час як у Москві - $32-35/місяць) [21]. У свою чергу, це суттєво звужує можливості для колективів, які працюють над розробкою українських Інтернет-сторінок.

Фінансовими проблемами також частково можна пояснити і недолугий стан вітчизняної культури, насамперед масової, яка здебільшого відтворює закордонні ерзаци; спроби ж створити власний продукт (враховуючи горезвісні серіали "Роксолана" і "Чорна рада") поки не мали успіху і негативно оцінюються навіть посадовими особами культурних і інформаційних відомств України [22]. Однак тут справа не тільки у фінансах, а й у відсутності належної організації виробництва культурного продукту, насамперед розрахованого на масову аудиторію, але не прибуткового чи малоприбуткового. Замість відомчої творчості у цій галузі була б більш доречною розробка національної програми, яка передбачала б проведення державних конкурсів на виробництво конкретного продукту. Такий підхід дозволив би більш оптимально використовувати обмежені фінансові ресурси і поєднувати організаційні можливості держави з творчим потенціалом громадянського суспільства.

Подібний підхід міг би бути доречним також у галузях науки і освіти - сферах, завдяки яким виховуються смаки і уподобання громадян, передається інформація від покоління до покоління. Нині ж недофінансування й організаційні проблеми (насамперед неефективне використання коштів, які вдається залучити від держави, а також інших джерел - фондів, спонсорів, платних послуг) фактично консервують означену вище проблему "чиновника, що займається творчістю": досі не вироблено єдиних змістових і методологічних підходів до викладання природничих, гуманітарних та суспільних дисциплін [23]; написання підручників пущено на самоплив, що шкодить їх якості [24]; у науці превалюють забюрократизованість, обмеження пошуку, орієнтація на винаходи і методи ледь не ХІХ сторіччя [25].

Підсумовуючи, зазначимо, що головними проблемами на шляху розвитку інформаційної сфери в Україні залишаються:

- надто велика вартість існування і функціонування друкованих і електронних ЗМІ, друкарських послуг, низький рівень оплати праці в галузі освіти;

- відсутність зацікавленості у випуску якісної національної інформаційної, аналітичної та творчої продукції, у тому числі навчальних матеріалів, дитячої літератури і програм, науково-популярних видань і програм, розважальних програм і т. ін.;

- незахищеність видань, студій, творчих колективів від переслідувань державних контролюючих і фіскальних органів;

- загроза судових позовів можновладців з метою "захисту честі і гідності" та упередженість судів у цих процесах;

- відсутність гарантій захисту прав журналістів та осіб, прирівняних до них (незалежних експертів тощо).

Без вирішення цих проблем будь-які спроби "забезпечення інформаційної безпеки" не досягнуть мети.

Оптимізація заходів інформаційної безпеки у гуманітарній сфері

Розв'язання більшості проблем у галузі інформаційної безпеки України лежить у річищі більш широких реформ, про необхідність яких давно ведеться мова на різних рівнях і в різних аудиторіях. Так, питання убезпечення ЗМІ, друкарень,