На сьогодні відносини, пов’язані із захистом інформації про особу (персональні дані), врегульовано в чинному законодавстві України, зокрема, Конституцією України, Законом України „Про інформацію”, Законом України „Про звернення громадян” та низкою інших нормативно-правових актів. Той факт, що чинне законодавство України з питань захисту приватності персоніфікованої інформації не відповідає міжнародно-правовим стандартам в цій сфері та потребує термінового перегляду, вже доведено вітчизняними вченими [Див., наприклад: Пазюк А.В. Міжнародно-правовий захист права людини на приватність персоніфікованої інформації: Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. – К., 2004].

Проте, в порядок денний останнього пленарного тижня Верховної Ради України IV скликання включено розгляд в другому читанні та в цілому проекту закону України „Про захист персональних даних” (реєстр. № 2618), яким, зокрема, передбачено передачу персональних даних іноземним суб’єктам відносин, пов’язаних з персональними даними, та можливість захисту персональних даних для громадян України, які проживають на території іншої країни. Сподіваємось, що зазначений проект закону буде прийнятий Верховною Радою України.

Небагато історії. Перший у світі спеціальний закон про захист персональних даних був прийнятий германською землею Гессен у 1970 році. Пізніше, в 1977 році, був прийнятий Федеральний закон ФРН „Про захист персональних даних”, а у 1983 році Федеральний Конституційний Суд Німеччини сформував право кожного на інформаційне самовизначення [Лушникова М.В., Лушников А.М. Право на информацию субъектов трудового права // Государство и право. – 2004. – № 6. – С. 45]. Подібні законодавчі акти прийняті, зокрема, в Австралії („Про захист приватних інтересів” – Privacy Act, 1988, доповнений та виправлений у 2001 році), Канаді (Модельний звід правил про захист персональної інформації, затверджений в якості стандарту законом „Про захист персональної інформації та електронні документи” – The Personal Information Protection and Electronic Documents Act, 2000) та в інших країнах.

Зупинимось на такому аспекті, як охорона персональних даних в міжнародно-правових джерелах про працю. Адже, персональні дані (інформація про працівника) також становлять інформацію з обмеженим доступом в такій галузі, як трудове право. Норми про заборону втручання в особисте та сімейне життя і незаконне посягання на честь та репутацію, що закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966) знайшли своє відображення також в низці Конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці, а крім того – в актах інших міжнародних організацій. В рамках формування трудового права об’єднаної Європи була прийнята Директива 95/46 від 20 лютого 1995 року „Захист персональних даних працівника”. Значна увага в документі приділена питанням забезпечення конфіденційності персональних даних та правилам транскордонної передачі інформації [Детальніше: Киселев И.Я. Новый облик трудового права стран Запада (Прорыв в постиндустриальное общество). М., 2003. – С. 132]. В свою чергу, експерти Міжнародної організації праці розробили Кодекс практики про захист особистих даних про працівника, і поширення цього Кодексу було погоджено Адміністративною Радою Міжнародної організації праці у 1996 році. Тільки у 70-80-х роках ХХ ст. з’явилися спеціальні законодавчі акти, які містили норми про захист персональних даних працівників. Так, в Статуті прав трудящих Іспанії (1980 рік) вказується, що основні права працівників включають право на невтручання в їх особисте життя. В Зобов’язальному кодексі Швейцарії міститься норма про захист особистості працівника, яка поширюється й на сферу трудових відносин, в тому числі найом. Такі розділи містились і в законодавчих актах про захист особистого життя, що були прийняті в США (1974 рік), Норвегії (1978 рік), Канаді (1985 рік) та інших країнах. Безумовно, можна погодитися з думкою про те, що персональні дані працівника мають дозволити ідентифікувати його не тільки і не стільки як людину, а перш за все як працівника, і з огляду на це персональними даними працівника слід визначати інформацію, яка має відношення до професійної кваліфікації працівника, його діловим, професійним якостям та вимогам, які можуть бути до нього пред’явлені у зв’язку із характером праці. Так, наприклад, французький закон про охорону особистої гідності працівника від 31 грудня 1992 року при наймі на роботу та в період дії трудового договору дав право роботодавцю вимагати при наймі інформацію виключно з метою визначення професійної кваліфікації працівника, і вона не повинна стосуватися його характеру, особливостей особистого та сімейного життя.

Серед інших міжнародно-правових документів, які спрямовані на захист інформації, що має характер персональних даних, можна назвати: Рекомендацію Ради Організації по економічному співробітництву і розвитку, що стосуються основних положень захисту недоторканості приватного життя та міжнародних обмінів персональними даними від 23 вересня 1980 року; Конвенцію Ради Європи від 28 січня 1981 року № 108 „Про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці персональних даних”; Рекомендацію відносно комп’ютерних файлів персональних даних, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1990 року; Директиву 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради „Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних” від 24 жовтня 1995 року; Директиву 97/66/ЄС Європейського Парламенту і Ради „Стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному просторі” від 15 грудня 1997 року, Рекомендацію № R (99) 5 Комітету міністрів державам – членам ради Європи по захисту недоторканості приватного життя в Інтернеті (затв. 23 лютого 1999 року). Зауважимо, що деякі з названих міжнародних документів були предметом дослідження у вітчизняній юридичній