У ході судової реформи, розробки і прийняття нових цивільного, кримінального і відповідних процесуальних кодексів необхідно передбачити гарантії вільного виконання журналістами своїх обов'язків. Зокрема, йдеться про заборону подачі посадовими особами державних (чи самоврядних) органів до суду позовів про образу журналістами їх честі і гідності, якщо журналістські матеріали стосуються оцінки виконання цими посадовими особами своїх обов'язків. Очевидно, що забезпечення кадрової, матеріально-технічної і фінансової незалежності суддів відповідно до рекомендації Генеральної асамблеї ООН 1987 року має гарантувати суди від тиску з боку можновладців і сприяти справедливому розгляду усіх справ, пов'язаних зокрема зі ЗМІ. Однак це є завданням судової реформи в цілому.

Також слід наголосити на необхідності внесення змін у законодавство про статус журналіста. По-перше, надати журналістам більших прав щодо доступу до будь-якої інформації у органах влади та місцевого самоврядування, яка не становить державної чи військової таємниці (щодо комерційних структур - комерційної таємниці). Вичерпний перелік інформації, що може бути віднесена до цих категорій, має визначатися відповідним законом. Також слід закласти механізми захисту журналістів, зокрема встановивши відповідальність посадових осіб за утиски законних прав журналістів на доступ до інформації, а також за посягання на їх життя, свободу, майно і за створення перешкод у їх роботі та вплив на неї (зокрема шляхом цензури).

Особливо слід підкреслити неприпустимість запровадження більш жорстоких правил реєстрації ЗМІ, нових зборів з них (як-от "за використання радіочастот"). Підстави притягнення журналістів і ЗМІ до відповідальності (за поширення явно неправдивої інформації, матеріалів, що шкодять суспільному здоров'ю і моралі, підривають конституційний лад чи розпалюють міжнаціональну ворожнечу) мають бути вичерпно визначені у законі. Неприпустиме створення органів прямої чи непрямої цензури; повноваження Державної ради з телебачення і радіомовлення - органу, передбаченого у Конституції, - мають бути максимально докладно визначені законом.

Ці кроки можливо і необхідно здійснити вже у найближчий час. Вони дозволять журналістам і ЗМІ в цілому почуватися більш безпечно, бути менш залежними від ласки чиновника чи бізнес-магната, що нормалізує розвиток ринку масової інформації в Україні.

Після здійснення таких заходів "первинного цивілізування" цього ринку можна запроваджувати механізми співпраці суспільства, держави і ЗМІ, що добре зарекомендували себе в країнах ЄС, зокрема громадського радіо і телебачення та підтримки ЗМІ державою. Лише у такому випадку створення і діяльність цих інститутів не стане додатковим важелем впливу близьких до влади олігархів на ЗМІ чи годівничкою для чиновників, що розподіляють державні ресурси, а держава дійсно виконуватиме свої первинні завдання захисту вільної конкуренції на інформаційному ринку, як це відбувається в європейських країнах.

Крім таких заходів із свідомої лібералізації інформаційного ринку, держава може вжити активних заходів на підтримку розвитку і поширення тієї інформації, повідомлень, образів і стереотипів, у яких вона зацікавлена. Так, можливе проведення широкомасштабних рекламних (чи піарівських) акцій на підтримку національного виробника інформаційного продукту, української книжки, кіно- і телефільмів.

Стаття 38. Право власності на інформацію

Право власностi на iнформацiю - це врегульованi законом суспiльнi вiдносини щодо володiння, користування i розпорядження iнформацiєю.

Iнформацiя є об'єктом права власностi громадян, органiзацiй (юридичних осiб) i держави. Iнформацiя може бути об'єктом права власностi як у повному обсязi, так i об'єктом лише володiння, користування чи розпорядження.

Власник iнформацiї щодо об'єктiв своєї власностi має право здiйснювати будь-якi законнi дiї.

Пiдставами виникнення права власностi на iнформацiю є:

створення iнформацiї своїми силами i за свiй рахунок;

договiр на створення iнформацiї;

договiр, що мiстить умови переходу права власностi на iнформацiю до iншої особи.

Iнформацiя, створена кiлькома громадянами або юридичними особами, є колективною власнiстю її творцiв. Порядок i правила користування такою власнiстю визначаються договором, укладеним мiж спiввласниками.

Iнформацiя, створена органiзацiями (юридичними особами) або придбана ними iншим законним способом, є власнiстю цих органiзацiй.

Iнформацiя, створена на кошти державного бюджету, є державною власнiстю. Iнформацiю, створену на правах iндивiдуальної власностi, може бути вiднесено до державної власностi у випадках передачi її на зберiгання у вiдповiднi банки даних, фонди або архiви на договiрнiй основi.

Власник iнформацiї має право призначати особу, яка здiйснює володiння, використання i розпорядження iнформацiєю, i визначати правила обробки iнформацiї та доступ до неї, а також встановлювати iншi умови щодо iнформацiї.

Г.П. Стежка.
Чимало вчених і фахівців вважають, що проблеми інформаційної безпеки постали "на повен зріст" лише у другій половині нинішнього сторіччя у зв'язку з розвитком інформатизації. Зокрема, російський вчений А.Д. Урсул зазначає, що основним завданням (проблемою) інформаційної безпеки є нейтралізація негативних наслідків процесу інформатизації.
Визначень інформаційної безпеки на сьогодні існує досить багато. Лише в нормативних документах і в науковій літературі їх налічується шістнадцять. Єдиної думки про те, що таке інформаційна безпека - нема. І в цьому зв'язку хотілося б запропонувати для обговорення кілька, на наш погляд, дуже важливих питань.
Наскільки правомірним є визначення основним об'єктом інформаційної безпеки інформаційний ресурс, як це зроблено в Законі України "Про Концепцію Національної програми інформатизації"? Чи коректно визначати інформаційний ресурс як "сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)", що знаходимо в Законі України "Про Національну програму інформатизації"? Як врахувати двоїстий характер інформаційної безпеки: з одного боку - це одна зі складових національної безпеки, нарівні з політичною, економічною, військовою та іншими, а