Аверсивний досвід включає в себе не тільки фрустрацію, але також дискомфорт, біль, фізичні і вербальні образи. Практично всяке збудження, навіть викликане фізичними вправами або сексуальною стимуляцією, може бути направлено навколишнім середовищем в русло агресії.

Телебачення приділяє значну частину екранного часу показу насильства. Кореляційні і експериментальні дослідження сходяться у висновку про той, що спостереження насильства по телебаченню: 1) створює ґрунт для помірного посилення агресивної поведінки і 2) знижує сприйнятливість глядачів до агресії і спотворює їх уявлення про реальність. Ці дані виразно перекличуться з результатами досліджень, присвячених «жорсткій» порнографії в аспекті її впливу на поведінку і мислення глядачів: як показали експерименти, порнофільми зі сценами насильства здатні зробити більш агресивними чоловіків в поведінці з жінками і спотворювати їх уявлення про реакції жінки на сексуальне примушення.

Найбільш сильні групові вияви агресії. Обставини, що провокують окремих індивідуумів, можуть також провокувати і групи. «Розсіюючи» відповідальність і поляризуючи дії індивідів, групові ситуації посилюють агресивні реакції.

Якщо агресивна поведінка набувається в процесі навчання, є надія, що його можна контролювати. Розглянемо чинники, сприяючі виникненню агресії, і подумаємо, яким чином ним можна протидіяти.

До ворожої агресії привертають різні типи аверсивного досвіду, такі як фрустрація і образа особистості. Так що розсудливіше усього хоч би не забивати людям голови нездійсненними мріями і марними очікуваннями. Інструментальну агресію зумовлюють винагорода, що передчувається і передбачувані витрати. Значить, ми повинні заохочувати в дітях кооперативность і неагресивна поведінка. У експериментах, що проводилися діти ставали менш агресивними, коли їх агресивна поведінка ігнорувалася, а неагресивне підкріплялося (Hamblin & others, 1969). Карати агресора практично завжди – пуста витрата часу: покарання втримує від агресії тільки в ідеальних умовах, тобто якщо карають міцно, відразу і за справу, якщо покарання поєднується із заохоченням бажаної поведінки і якщо той, кого карають, не злиться (R. A. Baron, 1977). При дотриманні цих умов агресія може прориватися назовні. Це яскраво виявилося в 1969 році, коли поліція Монреаля влаштувала 16-часовий страйк, а також в 1992 році, коли в Лос-Анджелесі бригада телебачення з борта вертольота показувала райони, охоплені масовим безладдям, куди відмовилася увійти поліція. У обох випадках мав місце розгул крадіжки і вандалізму, що припинявся тільки після введення загонів поліції.

Якщо ми хочемо миру, нам необхідно формувати і заохочувати чуйність і кооперативність з раннього віку; можливо, шляхом навчання батьків тому, як домагатися дисципліни від дітей без застосування насильства. Доведені до білого розжарювання батьки часто використовують ляпаси. Повчальні програми показують батькам, що треба підкріплювати бажану поведінку і використати позитивні формулювання («Коли закінчиш прибирання своєї кімнати, підеш грати») замість негативних («Якщо не прибереш свою кімнату, я не знаю, що з тобою зроблю»). Здійснення однієї такої «програми заміщення агресії» знизило кількість повторних затримань юних правопорушників і членів підліткових банд; підлітків і їх батьків навчали навичкам спілкування, вчили здійснювати емоційний самоконтроль, прагнули підвищити рівень їх моральної рефлексії (Goldstein & Glick, 1994).

Якщо спостереження агресивних форм поведінки знижує гальмування і спричиняє наслідування, значить, ми повинні знизити кількість жорстоких, антигуманних сюжетів в кіно і на телебаченні – тобто вжити заходів, порівнянні з тими, які були прийняті в напрямі зменшення кількості расистських і сексистських сюжетів. Ми можемо також «вакцинувати» своїх дітей від впливу насильства, що показується в засобах масової інформації. Стурбовані тим, що телебачення досі не «подивилося в очі фактам і не змінило підхід до складання програм», Ірон і Хьюсманн (Eron & Huesmann, 1984) розказували 170 дітям з Оук-Парк (Іллінойс) про те, що телебачення зображає навколишній світ нереалістично, що агресія не всюдисуща і не так уже діюча, як це підноситься з телеекранів, і що агресивна поведінка небажана. (Засновуючись на вивченні установок, Ірон і Хьюсманн пропонували дітям самим робити висновки і висловлювати свої критичні зауваження.) Повторне дослідження цих дітей показало, що на них насильство, що показується по телебаченню, впливає менший чином, ніж на нетренованих дітей.

Агресію також запускають в дію агресивні стимули. Це наводить на думку про обмеження доступу до ручної вогнепальної зброї. На Ямайці в 1974 році була здійснена програма боротьби із злочинністю, що включала суворий контроль над вогнепальною зброєю і цензурування на телебаченні і в кінематографі сцен із застосуванням зброї (Diener & Crandall, 1979). У наступному році кількість крадіжок поменшала на 2 5%, кількість пострілів, що не привели до смертельного виходу – на 37 %. У Швеції був припинений випуск військових іграшок. Служба інформації Швеції (1980) сформулювала національну позицію таким чином: «Гра у війну вчить вирішувати спори насильним шляхом»

Подібні ради здатні допомогти нам мінімізувати агресію. Однак, враховуючи множинність причин агресії і складність контролю над ними, чи можна розділяти оптимізм, що міститься в прогнозі Ендрю Карнеги (Andrew Carnegie) про те, що в двадцятому віці «людиновбивство буде вважатися так же огидним, як огидним здається нам сьогодні канібалізм». Відтоді, як Карнеги вимовив ці слова в 1900 році, було убито біля 200 мільйонів людських істот. Є сумна іронія в тому, що, хоч сьогодні ми розуміємо людську агресію краще, ніж коли-або, людська нелюдяність навряд