На користь цього свідчить та обставина, що індивідуум, якого часто карали, сам ставав більш агресивним. Якщо дитині навіюється необхідність суворого дотримання норм відплати і помсти, то це також підвищує рівень агресивності. Норма відплати вимагає, щоб агресія-відповідь була точно виміряна. Занадто мала агресивна реакція незадовільна, оскільки не дає змоги агресивним імпульсам повністю розрядитися. Занадто сильна викликає почуття провини і створює загрозу нападу у відповідь. У кожному конкретному випадку доводиться зважувати доцільність агресивної дії [13, 84].

Досягнення відповідного рівня інтелектуального розвитку, що забезпечує прийняття ролей і врахування намірів іншої людини, також сприяє регуляції агресії і її отримання (внаслідок співпереживання та емпатії становищу жертви своїх агресивних прагнень). Здатність і готовність до співпереживання здійснюють на агресію, як і на діяльність допомоги, позитивний вплив (стримують її). Проникнення внутрішнім станом жертви агресії, її стражданнями, які суб'єкт має намір викликати (або вже викликав), стримує агресивні прагнення.

Таким чином, рівень здатності до співпереживання визначає рівень агресії. Отже, цілком зрозуміло, що діти, більш здатні до емпатії (співпереживання), є менш агресивними.

1.9. Мотивація агресії

1.9.1. Самовиправдання агресивних дій

Агресор може зняти з себе відповідальність за агресію або доводити, що агресія була вимушеною, доцільною і що об'єкт агресії заслуговував на таке ставлення. Яскравий приклад таких раціоналізацій можна знайти у мотивуванні власних дій військовими, злочинцями або активістами терористичних груп. А.Бандура виділив шість типів самовиправдання, які мають на меті заспокоїти власну совість за результати вчинених актів [13, 85]:

1. Зниження значущості агресії через однобічне порівняння: власні агресивні дії зіставляються з гіршими деструктивними актами іншої людини.

2. Виправдання агресії тим, що вона служить вищим цінностям (у разі інструментальної агресії, коли вона використовується як засіб досягнення інших цілей).

3. Заперечення своєї відповідальності.

4. Розподіл відповідальності і розмивання чіткого уявлення про неї (спостерігається насамперед у випадку колективної агресії).

5. Дегуманізація жертви: агресор відмовляється визнати наявність у жертви людських рис і властивостей.

Експериментальні дослідження А.Бандури і його учнів довели, що “гуманізовані” жертви завжди карались більш м'яко, ніж “дегуманізовані”. Агресивність легко може звільнитися від будь-якого стримуючого впливу, якщо людське достоїнство жертви поставлено під сумнів. Людина швидко знаходить при цьому виправдання, що звільняє її від негативної самооцінки (почуття провини).

1.9.2. Про- і антисоціальна агресія

Сама по собі агресивність не робить суб'єкта соціально небезпечним: по-перше, тому, що зв'язок між агресивністю і відкритою агресією не є жорстким, а по-друге, сам акт агресії може набувати форм, котрі соціально схвалюються (на-при-клад, прояв агресії в боротьбі з ворогом). Західні психологи розрізняють анти-соціальну і просоціальну агресію. Причому в обох випадках зовнішні практичні дії можуть бути схожими. Так, у результаті однакових за операційним складом дій одна людина може бути засуджена за хуліганство (антисоціальна агресія), а інша – отримати медаль на першості з боксу (просоціальна агресія) [13, 86].

В побутовій свідомості агресивність асоціюється з чимось соціальне небезпечним і небажаним. Однак сама по собі агресивність не є соціальне небезпечною. Такою її роблять мотиви діяльності, ті цінності, заради котрих розгортається активність.

Суспільно небезпечні наслідки багатьох проявів агресивності і агресії, привертаючи до себе особливу увагу, наповнили ці терміни лише негативним змістом і призвели до позначення соціальне схвалюваної (просоціальної) агресії такими висловлюваннями як "спортивна злість", "ненависть до ворога" тощо.

Агресія як деструктивний компонент людської активності є необхідною в творчій діяльності, без неї неможливий прогресивний розвиток суспільства й особистості. Потреби індивідуального розвитку і суспільної практики формують у людей здатність до усунення і руйнування перешкод, до фізичного і психологічного подолання того, що протидіє досягненню поставлених цілей.

Агресивність як властивість особистості має якісно-кількісну характеристику, причому кількісне наповнення та інтенсивність впливають на її якісну своєрідність. Певний рівень агресивності необхідний для адаптації особистості в соціумі, для досягнення поставлених нею цілей. В обмеженому діапазоні вона є соціальне бажаною і навіть необхідною. Відсутність її призводить до конформності, несамостійності, неспроможності зайняти активну життєву позицію. А гіпертрофія (занадто високий рівень розвитку) агресивності призводить до конфліктності, нездатності до соціальної кооперації і зумовлює дезадаптацію особистості. А в своєму крайньому прояві агресивність є патологією (соціальною або психічною). При цьому агресія втрачає раціонально-вибіркову спрямованість і стає звичним способом поведінки, проявляючись у невиправданій ворожості, люті, жорстокості.

1.9.3. Ситуативні фактори агресивної поведінки

Докладно проаналізуємо ту роль, яку відіграють у мотивації агресії такі фактори [13, 87]:

1) намір, що приписується нападникові;

2) очікування помсти за вчинену агресію;

3) ключові подразники, які сприяють агресії;

4) задоволення в результаті досягнення мети агресії;

5) самооцінка (почуття провини);

6) оцінка з боку інших людей.

Приписування (атрибуція) намірів. Коли суб'єкт бачить, що інший збирається на нього напасти або завадити йому, то вирішальною виявляється та обставина, чи приписуються цьому іншому агресивні наміри і ворожі щодо себе плани. Для початку агресії часто буває достатньо одного лише знання того, що інший має ворожі наміри, навіть коли нападу з боку іншого ще не було. Разом з тим, коли супротивник заздалегідь просить вибачення за агресивну дію, то дуже часто гніву й агресії не виникає взагалі. Цей ефект базується на різній