позицій гуманізму. За даними національного опитування, 22 % жінок повідомили про те, що були об'єктами сексуального примушення з боку чоловіків (Laudmann & others, 1994). Внаслідок загальнонаціонального опитування, що охопив 6200 жінок-студенток і 2200 працюючих жінок з Огайо, Мері Косі і її колеги (Mary Koss & others, 1944, 1990, 1993) виявили: 28 % жінок повідомили про досвід, що підпадає під юридичне визначення зґвалтування або спроби зґвалтування. Опитування, що проводилися в інших промислово розвинених країнах, дають схожі результати (табл. 2). Про кожне третє з чотирьох випадків зґвалтувань раніше незнайомими чоловіками і майже про всі випадки зґвалтування знайомими потерпілі не повідомляють в поліцію. Таким чином, офіційні дані про сексуальне насильство дають вельми необ'єктивне уявлення про реальні масштаби явища. Більш того набагато більша кількість жінок – половина з всіх недавно опитаних студенток коледжів (Samdberg & others, 1985) – повідомили, що страждали від різних форм сексуальних образ, нанесених їм під час побачень, а ще більша кількість респонденток випробували вербальне примушення або домагання (Craig, 1990; Pryor, 1987) [20, 517].
У восьми різних дослідженнях чоловікам-студентам коледжів було задане питання: «Якби у вас була повна упевненість в тому, що ніхто нічого не дізна-єть-ся і ви ніяким чином не будете покарані, ризикнули б ви зґвалтувати жінку?» (Stille & others, 1987). Отримані результати пригнічують: приблизно одна третина опитаних допустили, принаймні, незначну можливість такого вибору. У порівнянні з чоловіками, що заперечували подібну можливість, ті, хто допускали її, в більшій мірі були схожим на переконаних насильників своєю вірою в міфи, пов'язані з насильством, своєю схильністю випробовувати сексуальне збудження при перегляді матеріалів зі сценами насильства, своєю агресивною поведінкою з жінками як в умовах лабораторного експерименту, так і в ситуаціях реальних поба-чень. Агресія найбільш виражена у людей зі сформованими установками на схва-лення насильства, розсадником яких є порнографія. Чоловіки, чия сексуальна по-ведінка образлива і агресивна, звичайно прагнуть до домінування, виявляють ворожість відносно жінок і сексуально досвідчені (Malamuth, 1986) [20, 518].
2.7. Телебачення
Ми бачили, що спостереження агресивної моделі поведінки може провокувати агресію і вчити новим способам її вияву. Також ми мали можливість пересвідчитися в тому, що після спостереження сцен сексуального насильства багато які чоловіки в стані озлобленості більш схильні до вияву насильства по відношенню до жінок. Чи може подібний вплив надавати телебачення?
Звернемося до деяких фактів, що стосуються телебачення. У 1945 році в опиті Геллапа питалося: «Чи знаєте ви, що таке телебачення?» (Galiup, 1972 р. 551). Сьогодні в Америці, як і у всьому індустріальному світі, 98 % сімей мають телевізор – тих, у кого є ванни і телефони, набагато менше. З обліком MTV і CNN, що охопили всю земну кулю, а також Baywatch з мільярдом глядачів в 142 країнах, телебачення створює глобальну поп-культуру (McDougal, 1994) [20, 518].
У середньостатистичній сім'ї телевізор працює до семи годин в день: на кожного члена сім'ї в середньому доводиться по чотири години. Жінки проводять перед телевізором більше часу, ніж чоловіки, чорні – більше білих, дошкільнята і пенсіонери – більше школярів і працюючих, а менш освідчені більше тих, хто має вищу освіту (Nielsen, 1990). Переважно ці факти торкаються американців, але вони характерні також і для європейців, австралійців і японців (Murray & Kippax, 1979).
Які типи соціальної поведінки моделюються в ці години? Починаючи з 1967 року Джордж Гербнер і його помічники (George Gerbner&others, 1993) з Пенсильванського університету переглядали сітку віщання США в прайм-тайм і суботні ранкові розважальні програми. І що ж вони виявили? Дві з кожних трьох програм містили сюжети насильства («дії фізичного примушення, що супроводяться загрозами биття або вбивства»). До чого це веде? До моменту закінчення середньої школи дитина переглядає по телебаченню біля 8000 сцен з вбивствами і 100 000 інших дій із застосуванням насильства (Huston & others, 1992) [20, 519].
Роздумуючи з приводу своїх підрахунків, що проводяться ним вже 22 роки, Гербнер (Gerbner, 1994) нарікає: «У історії людства бували і більш кровожерливі епохи, але жодна з них не була до такої міри просочена образами насильства, як наша. І хто знає, куди нас понесе цей жахливий потік зримого насильства... що просочується в кожний будинок через мерехтливі екрани телевізорів у вигляді сцен бездоганно відрежисованої жорстокості».
Чи має це значення? Чи підштовхує телепоказ кримінальних сюжетів в прайм-тайм до відтворення тих моделей поведінки, які в них зображаються? Або глядач, уявно беручи участь в агресивних діях, звільняється від агресивної енергії?
Остання ідея, будучи варіацією гіпотези катарсису, стверджує, що переглядання драми, що містить насильство, допомагає людям вивільнити загнану всередину агресію. Захисники масової культури часто посилаються на цю теорію і нагадують нам, що насильство з'явилося раніше за телебачення. У уявній суперечці з одним з телевізійних критиків захисник засобів масової інформації може привести наступний аргумент: «Телебачення не брало ніякої участі в масовому знищенні євреї і корінних американців. Телебачення тільки відображає наші смаки і годить їм». – «Згодний, – відповідає критик, – але також вірно і те, що з початком ери телебачення в Америці кількість злочинів, пов'язаних з насильством, стало збільшуватися в декілька разів швидше, ніж чисельність населення. Навряд чи ви маєте на увазі, що поп-культура тільки пасивно відображає смаки, ніяк не впливаючи на суспільну свідомість». Захисник відповідає: «Епідемія насильства є результатом дії багатьох чинників. Телебачення навіть зменшує
