і прибічників партії, котру він очолює. В умовах демократичного і правового суспільства, деякі політики в боротьбі за владу нерідко звертаються до витончених і цинічних інтриг. В умовах представницької демократії національний лідер повинен постійно доказувати суспільству і самому собі особисту дієздатність і політичну ефективність, і саме ця необхідність, а не просто виконання ролі носія вищої влади являється основою його дій.
Сучасному політичному лідеру мають бути притаманні такі якості:
1.Здатність кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати в своїй діяльності інтереси своїх виборців.
2. Ініціативність, здатність постійно висувати нові ідеї.
3. Вміння комбінувати з цими ідеями і постійно їх удосконалювати.
вах формування високої демократичної політичної культури.
Становлення інституту політичного лідерства в Україні має свою специфіку. По-перше, вона пов’язана з тим, що наша держава перебуває у стані переходу від тоталітаризму до демократії, а отже – від політичного лідерства “за посадою” , до політичного лідерства “за авторитетом”. Цей перехід відбувається в умовах, коли ще діють стереотипи тоталітарної свідомості, які поняття “сильної влади” пов’язують із жорсткістю стилю політичного керівництва. Рекрутування лідерів (політичних керівників) усе ще здійснюється тією силою, яку прийнято називати “партією влади”, що виникла як своєрідна неформальна спадкоємиця колишньої номенклатури. В Україні ще й нині при визначенні рейтингу політиків найвищі бали розподіляють за посадами, починаючи від Президента, а відхід політичних діячів у відставку автоматично посуває їх у кінець рейтингові таблиці.
Після розвалу Союзу ніхто з провідних політичних лідерів не постраждав, частина з них перейшла працювати в різні фонди, дехто став політичними керівниками в своїх республіках, що отримали незалежність. Україна не стала винятком, керівником нової держави був обраний один із колишніх партійних лідерів – Л. Кравчук, нова правляча еліта формувалася спочатку реформістським шляхом, заповнення керівних крісел проходило в основному за горизонталлю. За часів президентства Кравчука вирізнялося кілька шляхів формування політичних лідерів в Україні. Першим з них став шлях використання радянської партноменклатури. На сході, півдні України відбулися численні переставлення, вчорашні партійні лідери різних масштабів “пішли у владу” й незабаром очолили більшість виконавчих рівнях, частина перемістилася навіть на національний рівень керівництва. Прагматичною метою цих лідерів стало утримання на владних щаблях, зміна свого впливу. Відкинувши марксистську ідеологію, вони замінили її голим утилітаризмом, бездіяльністю, культом зиску, грошей, проводили тихий саботаж її реалізації.
Певний тон задав сам лідер – Л. Кравчук – обережний, спритний політик, майстер пошуків виходів із критичних ситуацій. Як політик і людина Леонід Кравчук завжди буде підніматися, опускатися, повертатися довкола себе і виписувати мертві петлі, тому, що він, як і наш час, не схильний до поворотів під прямим кутом… суперечності та малий зв’язок в його політиці можна розглядати як якусь ідеологію під назвою “кравчукізм”, яку сповідують діячі типу Кравчука, що стали “демократами за обставинами”. Досить, скажімо відверта і не приємна оцінка Л. Кравчука, який ще й до того виявився жорстким, навіть жорстоким типом лідера, “крокував по долях і життях” .
Для нас інтерес представляє інше, наскільки відповідав сам Л. Кравчук, його рішення, вчинки потребам формування національної державності, наскільки він висловлював раціональні та ірраціональні прагнення цілої нації щодо осягнення політичної свободи, незалежності та соборності? Чи дані рішення Л. Кравчука, його політична діяльність були адекватні волі, прагненням та інтересам української нації? У даній історичній ситуації Л. Кравчук зумів переступити своє комуністичне минуле, принципово відмежуватися від канонів марксизму, поставити національне над соціальним.
По-друге, на процес відновлення демократичного лідерства в Україні впливає специфіка українського національного характеру. Соціо-психологічні дослідження виявляють його селянську структуру, а отже – схильність до індивідуалізму і малих спільнот. До цього додається анархічний характер ставлення українців до влади. Влада асоціюється з гнобленням, а з авторитарністю, вона розглядається як джерело насильства і наруги передусім через те, що тривалий час Україна мала колоніальну державність. Саме тому в Україні до останнього часу не було авторитарної політичної організації загальнонаціонального масштабу, яка б була спроможною об’єднати населення, а політичні лідери фактично залишаються лідерами регіонального, галузевого або місцевого рівня.
По-третє, через пасивність засобів масової інформації України у створенні позитивного іміджу українським політикам і завдяки впливу російських мас-медіа в деяких регіонах України краще знають лідерів сусідньої держави, ніж своїх власних. В часи президентства Леоніда Кучми велася політика “закритих дверей”. Як ми вже з’ясували, що важелем впливу лідера на суспільство є контроль над ЗМІ, наприклад, Л.Кучмою і його урядом видавалися укази з грифом “не для розголошення”, політику тих часів не можна було назвати публічною і прозорою. Наслідком якої є відсутність можливості критичної оцінки громадянами діяльності політичного лідера. Деякою мірою покращила ситуацію поява опозиційних ЗМІ (телевізійний канал “5 канал”, ТРК “Ера”, газети “Дзеркало Тижня”, “Сільські Вісті”, та інші),що дало можливість співставлення різних джерел інформації та всебічного аналізу реальної ситуації. Проте саме в ситуації кризового стану країни з поліетнічною і поліконфесійною структурою населення вкрай потрібен загальнонаціональний лідер який поєднав би високу посаду і високий авторитет, зміг би виразити потреби та інтереси народу, котрий його обрав, узгодити суперечливі прагнення соціальних, етнічних та регіональних груп. Захистом проти узурпації ним політичної влади повинні б стати правові демократичні механізми: розподіл влад, ефективне функціонування Конституційного Суду, індустріалізований контроль “знизу”, у тому числі й за допомогою ЗМІ.
Мова йде насамперед про такого лідера, як В. Ющенко. Його називають професіоналом вищого рівня. Майже все своє життя Ющенко пов’язав із
